По довгій і тернистій еволюції гросмайстер вірша став бардом режиму. В дротяній клітці офіційної ідеології висвистував сірі, наче штукатура на касарнях, частушкоподібні балалайковотонні штукенції. Сплякатизовані метафори мали смак табурета, який з наказу треба гризти в шкільних хрестоматіях.

Душа народна розп’ята на Голготі; а Туркот–Семидзвонник висвистує одочки можновладцям, затуляє просвіт у храмовій завісі — стандартною мішковиною, витканою з ідейок, що їх сатрапи вижували, нудячись над брошурою. Зрештою, Туркот–Семидзвонник остаточно закрив рану свого серця орденом і з непорушним обличчям сів у фотель міністра.

Волосся в просивинах випружинюється з рівної зачіски і обрамлює чоло. Вираз видовженого, чисто виголеного обличчя — гордий; за неоправленими шкельцями, в близькозорих очах, затаїлась думка, що звикла сягати далі, ніж телескопи. Краватка, туго стягнута, чорною прямизною різко контрастує з сніжно–білими скосинами комірця; також різко визначається, аж огніє, на темно–синьому шевйоті орден. У всій фігурі замкнутість. Випростаність. Внутрішня, чисто духовна напруженість. Переповненість іскрами в нервах, як буває в чутливих людей, коли проходять по вселенських терасах перші акорди Бетговена.

Взяв крісло Антон Никандрович, сів напроти портрета і пильно дивиться; дивиться безкінечно довго — так довго і так зосереджено дивиться, аж поки на полотні обличчя здригнулося і губи щось промовили.

— Що ти собі заподіяв? — шепоче Антон Никандрович.

— Знаю, — відповідає портрет, — — знаю, що думаєш. Так треба було…

— Ой, ні! Помиляєшся. Навіщо освячуєш тортури для духа, що сам його ж пробуджував. Ти звав до справжнього призначення.

— Тш–тш, — поет підняв палець і кинув поглядом на сторону, — тихо говори, бо кожне слово стежать. Вони вмайстрували в стіни апаратики.

— Мовчу.

Через хвилину Антон Никандрович говорить так тихо, ніби божа коровка до сусідки:

— Ну, хай би ти руками рухав, мовби освячуєш; а навіщо ж протинародні думки впинаєш у гарну форму і калічиш її?

— Побудували механізми, що відзначують кожну думку під черепом.

Портрет з нестерпною мукою скривлює уста.

— Гаразд. То міг би хоч почування зберегти, а ти й їх віддав на службу.

— …Відзначають тремтіння краплинки крови в серці…

Портрет заплющує очі від страждання.

— Що ж робити? — в розпуці вишіптує Антон Никандрович. — Зрештою, міг би хоч віру сховати в тайнику душі.

— Неможливо. Вони й віру віддзеркалюють. Я в залізнім персні. Благаю: ні слова.

— Зараз скінчу. Твій дух пішов проти сумління народного…

— Ні! Не так! — протестує портрет. — Я маю глибоку рацію, віддаючи душу на загин.

— Яку рацію?

— А от прошу. Я маю інстинкт, як птах… я чую, звідки гроза; чую, як кують гармати, кулемети, гвинтівки на погибіль Україні… вистругують шибениці, — вішатимуть. У ворожому стані на Заході постановлено: знищити український народ; викорінити його з чорнозему, а поселити німоту. Чую: смерть підходить до границь. Кличу, кричу, попереджую!.. Бачу: лжехрами в Німеччині височіють, служба правиться — сатанинська служба; замість Євангелії книга з чорною готикою… і заповідь накреслена: «Вбий кожного ненімця; якщо ж зоставиш жити, — оберни собі в раба! Всіх одури, бо це дозволено; і над всіма знущайся, бо це дозволено: ти надлюдина!.. Забудь милосердя! Полюби кров, що дзюрчить із простреленого серця кожного, хто ненімець; зроби злочин чеснотою… Насмійся з святого! Роздави совість, як гадюку під залізною п’ятою, бо вона — отруйний забобон, бо вона розслаблює волю надлюдини — пана! Будь, як неспотворений твір природи, тигр — взірець твій! Будь, як тигр: насолоджуйся криком жертви, сій руїну і смерть… Накреслена заповідь, потверджена печаткою — знаком черепа. Цілують книгу, клянуться на ній; і того, хто склав її, називають: пророк. Бачу, чую і от напинаю вітрило на кораблі самопожертви, кораблі порятунку. Іншого виходу нема. Північний режим протиставляю смерті. Народ рятую!..

— Помилка! — вишіптує Антон Никандрович. — Ти ж бачив голод тридцять третього року: отакою мукою північний режим нищить народ і однаково ж відкидає милосердя, зневажає людину, як худобу; вона для нього — нікчемна, треба вбивати, щоб рештки зробити слухняними слугами і кинути світ до підніжжя червоного трону; впроваджує заповідь сатани; насмійся з святого…

— Правда! — сумно згоджується Туркот–Семидзвонник. — І тому розділимо ролі: я кликатиму до війни з німецькими жандармами смерти; ти — з московськими.

Антон Никандрович водить пальцем направо і наліво:

— Ні–і, так не можна… Треба разом опиратися проти обох, бо буде братовбивство.

Поникає головою портрет — говорить:

— Завдання перевищує мої сили. Якби ти знав, як важко триматися мені проти одного ворога. Змушений виймати душу свою з грудей; робити кобзу з неї; струни натягати з нервів свого серця; обвивати їх золотою ниткою думок і награвати мелодію в тон команді — мелодію. В тон скаженому скреготінню володаря, що мучить людність. Роблю так, бо смерть московська розтягнута на століття, і можна надіятися на несподіванку долі; а німецька смерть швидка: за десять років сконає остання українська людина.

— Уявляю, як вам тяжко!

— Страшно. Рятує тільки інстинкт самозбереження: я будую з нього шибеницю собі самому; високо вішаюсь — віддаляюсь від пащеки дракона, що роззявляється внизу. Петля туга; затягається зовсім помалу. І тому я маю час вигравати на кобзі мелодію, приємну потворі. Слухає вогнеязика і спиняється. Треба вам знати, як я її зачаровую: нарочито співаю з справжньою щирістю; відкупну мелодію творю, як свою власну найзаповітнішу мелодію, бо інша ні до чого. Перестаю собі вірити. Вбиваю в крові свого мозку, в надрах свого «я» останній опір, бо навіть іскорка його зрадить мету: я загину на порозі нового світла, на порозі соняшного раю, що робиться дійсністю; раю, до якого прагнуть знедолені держави трудящих, в якій немає жодного паразита. В ній — радісний труд. Честь. Пошана до гідности «сірої людини». Соціяльна справедливість. На брамі — вартовий з полум’яним мечем. О, моя мріє золота! Стою на сторожі коло тебе, непорушний, як скеля. Мені судилося скласти перший хорал в ідеальному суспільстві, що про нього думали світочі людства. Рвуться з кобзи акорди мої — серпневий грім… соняшні мечі снопами летять, прошивають гідру варварства.