— Ні.

Ольга вдарила його по руці.

— Я повторю: баба, прабаба, прапрабаба, прапрапрабаба, і так до десятого…

— Ні, треба по порядку, всіх.

— Гаразд: прапрапрапрабаба… ти — дитина.

— А звідки у Карміндонихи привиди?

— Не вірю; я матеріялістка.

— Інші матеріялісти вірять.

— От новина…

— Глянь! Революційні хірурги заклинають вірити, що ми — райські мешканці. Це чаклунство в грандіозних формах. Ольго, треба тікати на острів без партійних комітетів. Будувати саклю з дикого каміння. Привчати звірят. Стрічати схід сонця — найдалі від установ, що багнетом і револьвером учать правовірно думати.

— Любий! — тихо промовила Ольга. — Вчора в моїй уяві весь вечір стояла картина: ніби ми живемо далеко від людського шуму, на смужці зеленої землі, серед океану.

Зітхнувши, додала:

— На жаль, там немає магазинів. А я мушу дещо дістати для Антона Никандровича. Я скоро вернусь. Веди його до Карміндонихи, але, будь ласка, нехай це буде просто приємна прогулянка.

Ольга доторкнулася до Олександрової руки і пішла.

КОЗАК У «ГАДЮШНИКУ», ЯКИЛИНА МОЛОТОЧКІНА ЛЕБЕДІНОВ

Недалеко від рогу вулиці гудів прославлений в околиці «гадюшник»: пивна, в якій товклися день і ніч ненависники тверезости. Офіційно споживали пиво (закусуючи солоними бубликами), а неофіційно — «молоко з–під скаженої корови». П’яниці немилосердно тиснули один одного. Простягали руки по пиво через плечі ближчих до прилавка, звалюючи картузи і кепки. Обливали вуха піною з кухлів. «Готові» слуги зла зсувалися під стіни, тонули в махорчаному смороді, що ним можна було, як казали, «гадюк давити». Сморід якось органічно з’єднувався з гамором, криком, ревом і прокляттям. Раз у раз починалася штурханина, переростала в мордокалічення, а кінчалась, коли циклопічний «вибивайло» рушав із–за стійки і, взявши бешкетників за коміри, висипав їх, як груші, на вулицю і з брязкотом зачиняв двері. З олімпійською величчю вертав він за стійку, і свинство негайно продовжувалось далі. Вибиті з пияцького раю переверталися на тротуарі, кряхкотливо спиналися на чотири, обтирали згиджені обличчя об рукав; декотрі безпосередньо западали в нірвану на півдня чи півночі, і перехожі люди мусіли обминати нечувственні снопи людського тіла в бридкому лахмітті, розкидані по мерзотних калюжах. Пиятика з такою красою миналася безкарно, бо особи, підібрані з калюж і спроваджені в районні відділи міліції, мимрили, що мали на меті підтримати «державний бюджет». «Гадюшників» по місту така неперечислима сила, що міліція не встигла б доглядати ладу, якби навіть виключно ними опікувалася.

Мужчина середнього зросту, сіроокий та бронзоволиций, з гостро закрученими білявими вусами, з просивиною на скронях, покидає «гадюшник» і зачиняє за собою двері. Попеляста «косоворотка» розхрістана; чорний піджак відсунувся з грудей.

— Щоб ви сказились, бісові душі! — гнівно бажає біловусий. — Я кажу: раків до пива! нема раків… я кажу: принесіть! а вони кажуть: нема… Наловіть, як нема! До

річки підіть і наловіть! Ей, куди поспішаємо? Сті–і–ій!

Астряб хмурно глянув на нього і спинився. Біловусий наблизився, малюючи правою ногою хвилю на тротуарній цеглі, і вхопив студента за петельки.

— Куди йдеш, молокосос? Одвічать треба, коли старші питаються!

— Я йду до одного чоловіка, що занедужав; він старший від мене і від вас.

— Що?! — розлютився біловусий. — Від мене старший? Не може бути старшого від козака Борзоконя! Щоб ти знав. А як є старший, значить, він старший і його треба слухать, а ти… Значить, ідеш до старшого?.. Правильно! Молодець! іди к чортам собачим! — заключив мову біловусий і випустив Астряба. Через секунду роздумав:

— Стій! Завертай! Треба випить, коли старших шануєш.

— Я не буду пити, — сказав посміхаючись Астряб.

— Мовчать! — визвірився біловусий. — Слухай, що тобі кажуть! Вахмістр Борзокінь австрійця на фронті рубав. Не сердься, синку! — змінив тон біловусий і загомонів навіть ніжно. — Я бачу, ти хороший хлопець; не думай, що я п’яний… це, синку, в мене від печалі. Колись Борзокінь літав із шаблею, як орел, а приборкали… приборкали, в сибірський сніг посадили, — біловусий заговорив зовсім смутно, — тепер Борзокінь нікому не потрібний. Ей, ви, сукини сини! — загримів несамовито в віконце, затулене дощечкою. — Дайте пива!

Віконце непорушне.

— Іродові душі! Пива! — ломить Борзокінь віконце. Виставилася, замість прийнятої дощечки, сиза, розпухла фізіономія і з злою офіційністю відрізала:

— Сьогодні через вікно продажу нема!

— Як нема?! — обурено і здивовано перепитує Бор–зокінь і намагається надати своєму голосові поважнос–ти. — Ібо почему нема?

— Нема, бо нема, і нічого голову морочити!

— Слухай, будь людиною! Ну, чого ти кричиш? Тебе просять, дай два кухлі пива, а ти не розумієш. Глянь — ось хлопець іде до старшого чоловіка, той старший, можна сказати, помирає, це я поважаю, хвалю, значить, що йде, бо серце є ось тут! — Борзокінь стукнув кулаком себе в груди. — А ти?.. Чи можеш сказати, що ти созданий по образу і подобію? Ні, не можеш. Бо не розумієш, як тебе просять: дай пива… ех, свиня! — закінчив свою тираду Борзокінь і, в смертельній ображеності та смутку, відвернувся від сизої фізіономії, обперши лікоть об поличку біля віконця.

Сиза фізіономія стає веселою, ніби повний місяць на зоряному небі, і примирливо обіцяє:

— Зараз подам.

— Так би й казав! Вип’єм, хлопче, бо груди в Борзоконя печаль розриває. Вип’єм, закусим раками…

— А в них раків нема, — говорить Астряб.

— Нема? Як так — нема?! Брешуть! Як нема, наловить можна. Міліція наловить, — на те: міліція. Наказав: лови! — і все в порядку. Злодія не дожене, хай раків ловить… Вистроїв на березі, скомандував: — Смирно! Роздягайсь! Справа повзводно, дистанція чотири кроки, наліво в річку, ловити раків, ша–а–а–гом — марш! І наловлять. Раків наловлять; їм тільки раків ловити.