— Не зважайте на них, — радить Антон Никандрович, — тільки серце мучите собі.

— Я б не зважала, так пече мені їхня неправда, пиляють до крови в печінках. Я винесу відро; будь ласка, тут не ходіть, — іще не витерто.

— Дозвольте, — чемно питає чорт і простягає руку по відро.

— Як вам уже так хочеться, несіть! Знаєте, куди вилити? В раковину; а з крана коло кухні наточити чистої. Чорт виніс відро за двері, а Якилина довідується в старого (чорт усе чує і всміхається під вузенькі вуса, спущені наниз):

— Хто це, такий приємний товариш?

— Знаєте, — мнеться Антон Никандрович, навіть сідає на ліжко, бо стала боліти голова, — це чорт…

— Температуру міряли? — жалісно дивиться Якилина.

— Яку?

— Звичайну, — яку ж… градусником. Скільки сьогодні?

— А–а… — протяг Антон Никандрович, — я вам серйозно кажу, а ви — температуру…

— У вас очі червоні, обличчя бліде, аж зелене. Горе мені з вами!

— Кажу серйозно: це — чорт. Спитайте самі.

— Чи ви мене за дитину вважаєте? — докоряє Молоточкіна. — Я вам раджу, як батькові рідному: прийміть аспірину і ляжте та вкрийтеся… або ні! я вам краще чаю з зіллям скип’ячу. Ось тільки домию. Де він там з відром?

Хотіла вийти в коридор, як чорт з’явився з відром і подав його молодиці.

— Спасибі, — пильно подивилася на гостя.

Обмила підлогу ще раз, витерла; поставила стільці коло стола.

— Сідайте, — сказала чортові.

— Вдячний…

Він сідає, тримаючи ноги в рудих черевиках — рівно, як школяр. Виймає з кишені пляшку і ставить на стіл.

— Що? — придивляється Молоточкіна. — Лікер?

Вона виходить із відром, шваброю, ганчіркою, але без поганого настрою і собаки. Через п’ять хвилин вертається, несучи білу миску, на якій красуються чарки та закуска: хліб і нарізана ковбаса.

— Ах, якби вареники! — тужить гість.

П’ють лікер, а потім чай, що спорядила Молоточкіна. Собаці чорт кидає трохи з’їсти, і чорношерстий збувається страху. Хвостом виробляє винуваті знаки; плигає, як пружина, коли бачить, що з «буржуйки», з якої чорт витяг нижній засувок, — вибігає щур. Гостровухий задавив його і зачаровано дивиться на «буржуйку», на якій обертається металічна накришка з мелодією.

А гість і молодиця вигинаються в прапервісному танці.

— Сміху! — верещить нечистий; долонею проводить по книжкових спинках.

Антон Никандрович розширив очі з несподіванки: дрібненькі, як пішачки в шахах, повиступали примарочки різні, різні: в гривастих шоломах; при огненних прапорах, над держаками яких вовча паща роззявлена, і пишнорукавні, гостроокі, як соколи; із знаками хреста на плащах; під тінню стяга, яскравішого, ніж мак, і всіяного золотими зорями; розважні, вийшли і стали, обпершись на довгі мечі та списи, в стрункому ладу; а поруч — пурпуровою річкою братчики з шаблями й мушкетами; інші — жовті як бджоли, цілими вуликами; і меткі як дракончики; і многодумні, в тюрбанах, сповнені гідности, як дядьки з хуторців; і смагляві твердолиці і театрально–церемонні, непоспішні в рухах; фанатично–молитовні, щирі, і чорні, широкоокі — галузка дерева, що піднімало містичні квіти на світанку світовому, — всі, різноманітною многістю станули, як при–видики; за ними з’явилися й пізніші: така веремія!

Гість схопив з підвіконня млинок для кави і гримнув на підлогу. Пригорщею всипав привидики в млинок і покрутив ручку, і вийшли з відтулини сірі істотки, нужденні, мов мурашечки, що перемандровують через глуху дорогу. Однаковісінькі!.. Рівними колонами крокують, витрублюють їхні оркестри і знаменами мають.

— Хай живе! — ентузіястично гукає чорт.

— Хай живе! — відповідають. Чорт міняє тон на грізний:

— Геть!

— Геть! — гримлять колони.

Спершу залунав регіт на цілому обширу; Антон Никандрович сміявсь, як кінь. Враз стихло, так раптово, мов струни урвались на скрипці. Тишина бездонна, мабуть, глибша, ніж у труні. Лиш пес, користуючися з замішання, глитнув колону з оркестрою і облизався. Чорт штовхнув:

— …Твої — май терпіння!

— Страшно, — шепче Молоточкіна, — я піду…

— Зостаньтеся! — благає чорт.

— Ні, роботу маю: он треба перелити бензин і стати з бідоном у чергу.

Вона приладнала лійку до сулії; переливає горюче, а руки трусяться.

Чорт тримає лійку і розглядається довкола; через його неуважність рідина розхлюпується по підлозі — аж до дверей. Відклавши лійку, чорт наближає уста до атласного вуха молодиччиного: «Дозвольте провожати і поцілувати», — спокушає. Закурює папіроску, а сірник роняє… миттю ж зривається сполох! Кімната повна прозорого полум’я. Думаючи, що настала смерть, старий пригадує науку матері: хреститься. Пропали тоді і привиди, і чорт, і огонь, і Молоточкіна! Клацнув англійський замок на дверях. Заскиглив пес, вириваючи прищекнутий хвіст.

Антон Никандрович прокинувся. Раніш, ніж він схопився, щоб відчинити двері, в коридорі загупали чиїсь ведмежі кроки. Чути улесливо–заспокійливий голос:

— Цю–цю…

Скреготнула відмичка в замку, і двері відхилились.

— Чортів пес! — лайнувся шепеляво–розвезений низький голос. — Його визволяй, а він за штани шарпає.

В дверях — Спиридон Серпокрил; розхристана фіялкова сорочка висмикалася торбинками через пасок на животі. Голова руда, руда і поломениста патлами: соняшник у відцвітанні.