— Це ви, Борисе Єфимовичу? — спитав старий викладача методики літератури.

— Помиляєтесь! Це не я, себто, це не Борис Єфимович, а я, — повернулась постать.

— Але ж ми не знайомі.

— Це не важно, — відповідає постать, — я — чорт.

— Що?! — жахнувся і зразу засміявся Антон Никандрович. — Киньмо жарти! Хто ви, і…

— І чого вам треба? — з покірною іронією мотнув чорнявою головою невідомий. — Ви добра людина, Антоне Никандровичу. Мені було нестерпно нудно; чую: раз у раз називають: чорт, чорт… Думаю, піду, розважусь. У вас інтересні книги, — можна взяти на декілька днів?.. Не дивіться так недовірливо! Звичайно, буває так: беруть на тиждень, а потім силою виломлюй.

— Візьміть, що вам подобається.

— Ні, другим разом. Можна сісти?

— Дуже прошу!

Незнайомець сів і полами світло–сірого плаща закрив кутасті залізні коліна; а чорні очі втомлені і печальні. По короткій мовчанці зітхнув:

— Не вірять, що я існую.

— Так. І Бога закреслюють, і… якщо ви дійсно…

— Я не ображусь. Називайте мене, як треба. У вас досить мудрости і послідовности, щоб визнати неприємний факт.

— Я б не сказав: «неприємний», — Антон Никандрович знизив плечима.

— Прекрасно!..

Чорт був страшенно втішений; навіть заходився втішати Антона Никандровича.

— Не турбуйтесь: я підкріплю вашу думку. Коли я був студентом, — довелося мешкати в триповерховому гуртожитку, нагорі величезна кімната, в якій самі студентки — гарненькі дівчата… ми звали їхню залю «Едемом». Справді, Едем для того, хто приворожував серце веселої першокурсниці. Я мав одну таку. В завірюху бігали коло гуртожитку і кидалися сніжками, нас закривало білими бджілками, я серед дня ловив її на вулиці і цілував, свіжість!., від обличчя і від пальта з білим хутряним коміром! Червона, як ягода вишнева. Чарівна юність! А що ми навесні виробляли в парку: в травах, білих від місяця!

Чорт зітхнув.

— Не думайте, що краса може бути без чорта. Не протестуйте! Жартую. Як розлучився з ягодою вишневою, — уявіть, так занедбався, що три співмешканці в кімнаті «Фалянґа» жити зо мною не могли. Задихалися від смороду. Покликали сусідів, хлопців із «Звіринця», так звалась кімната, бо завжди в ній був рев і регіт, — і також з «Урана», найвищого приміщення, аж під дахом, і, взявши мене гуртом на руки, понесли наниз. Дівчатка, мов янголи, виходили з «Едему» і сміялися в квітчасті рукава. Хлопці низвергли мене по дерев’яних сходах і заперли в ванній. Ходять по коридорчику, покурюючи та криком пригрожуючи: «Не випустимо, аж поки обмиєшся!» Самозрозуміло, став під душ. Вірите?

— Чому ж? Я, наприклад, вірю в появу янголів на землі.

— Нічого особливого! Да, я забув сказати: студентка скінчила самогубством.

— Яка студентка?

— Ну — вишнева ягода, з білим коміром.

— Страшенно жаль, — болісно говорить старий.

— Зовсім ні! Умерла, і крапка. їй байдуже; а я нудьгую. Пробував читати. Накупив книжок — цілу бібліотеку. Розгорну сторінку, щоб заглибитися, де там!.. все те саме. Для романтичного вигляду ходив з книжкою.

— А знаєте, — продовжує чорт, — я був у групі «співчуваючих» при партійній організації; навіть працював на відповідальній посаді в столиці.

— Неймовірно!

— Вигнали. Був радий, бо знудився несамовито. Справи однаковісінькі, інструкції однаковісінькі. Душі в апараті штамповані, як мідяки. Хоч би який дивак попався! Ходив, шукав, — нема! Ви, наприклад, мені подобаєтесь.

— Ат! — махнув рукою старий. — За що вас вигнали?

— Так… дурниця. Думав «свиню підкласти». Виробив проект резолюції про оподаткування господарств і відчислення від заробітної платні в трестах. Назлобивсь, як ніколи. Думав: ну, здеруть з людности шкуру! На тисячу літ клятьби. Що б ви подумали?! Вигнали за гнилий лібералізм і буржуазний гуманізм. Плюнув і пішов. Хай ви сказитесь, робіть самі!

— Комедія, — хитає головою Антон Никандрович.

Чорт невідомо чому образився:

— Може, думаєте, я бевзь? Не в тім справа. Переїхав на побережжя моря. Гойдаючись на гамаку між деревами, повними сонця, біля жоржинок, перегортаю «Малу радянську енциклопедію» і пасу очима дівочі ніжки, що рожево миготять поза штахетами. Світло, як золотий горох, сиплеться крізь зелень; весь час чути — море вигуркотує жорнами в голубому млині; на обрії похитується «парус одінокій». Прекрасно! А знудився.

— Можна було в кіно піти. Почати знайомства.

— Розважився інакше: сів у в’язницю.

— Ви збожеволіли?

— Навпаки. Було страшно весело… Став бухгальтером, хапнув сто двадцять тисяч, крім того, в компанії сказав, що портрет вождя косоокий. З обвинувачення за сто двадцять тисяч самі викрутили, бо знайшли рештки і присвоїли. За косоокість — десять років.

— Я теж був за контрреволюцію. В одній праці згадав про царство Антихриста; підвели підстаттю і — в Сибір.

Антон Никандрович глянув на гостя з виразом: від долі не втечеш. Спитав: