— Іоно Івановичу, навіщо вертатись до містики, до віджитого?

— Велику неправду проголосили!

— Так мислять всі, що рухають прогрес. Ой, чи так?

— Запевняю вас.

— А, приміром, сатана існує?

— Нема. Припинім суперечку!

Серпокрил намірився спитати про книжку, сховану в шухляді. Коли він повернув голову, щоб глянути на шухляду, щось зашуміло від вікна, з–за його спини, різко повіяло прохолодою, і, вчепившись, дзьобнуло у відтулину вуха. Серпокрил зірвався з стільця, мов нечистий зачепив його ключкою; відкинув появу обома руками, а вона вдарила крилами і пошуміла в вікно, голосно кричучи: кох–ко–ах–ках!

Господарі сидять — сміються. Тюльпан, що доїв свою пайку І вештався біля канапи, недалеко від Серпокрила, і торкав чорну коробочку під нею, зразу ж заклопотався, бурхливо виявляючи інтерес до появи; навіть підбіг до вікна, щоб подивитися, куди вона полетіла; підкинув передні лапи на підвіконня, водить направо, наліво довгою головою, гавкає, щоправда, досить стримано: або для «так годиться», або для демонстрації: мовляв, він чесно виконує обов’язок домашнього сторожа і даром хліба не їсть.

— То наша Маргаритка, курочка, — пояснює крізь сміх Анастасія Андріївна; а Іона Іванович очі витирає долонями: насмішила пригода.

— Звикла Маргаритка прилітати до Іони Івановича на плечі, випрошувати крихотки, — додає господиня.

Отямився Серпокрил, сідає на свій стілець. Він лютує. «Пришелепуваті люди, — думає собі, — з пришелепуватими звичками, з собаками, з курми. Гляди, в них і змії десь тут водяться».

— Гадюк у нас нема! — категорично заявляє Іона Іванович.

Остаточно збентежений, Серпокрил блідніє.

— Хіба я питав про гадюки?

— Ні, я просто так кажу, щоб заспокоїти.

Господиня протестує.

— Перестань, Іоно Івановичу, жартувати! Я ось вам новину розповім. Ворожка сказала, що скоро — війна.

Серпокрил слухає і почуває, що йому негаразд. Погано йому; холодні іскорки розсипаються по шкірі. По всьому тілу щось ворушиться. Особливо виразно дається взнаки присутність сторонніх істоток під пахвою, на попереці, за шиєю і коло щиколоток. Він потер ногою об ногу, тоді щось укусило — там, де кінчається шкарпетка. Глянув Серпокрил, побачив на руках мурашки такого кольору, як борода в Іони Івановича. В очах — плівка з прозорого туману; ввижається, що лізуть мурашки з бороди господаря прямо додолу, звідки — на черевики, на штани, на випущену сорочку, на груди, на руки.

Серпокрил зривається, як підпалений, і обтрушується; долонями і рукавами змітає комашок додолу, але нічого не може вдіяти. Вони кусають за коміром та під пахвою. Кинувся він у сіни, як вистрелений. Навздогін донісся крик Іони Івановича:

— Та чудак ти он який! То ж муравлі з ящика… мабуть, Тюльпан розворушив; ти справу мав, — я згоден! Зроблю! Вибігатимеш із хвіртки, наставляй руки наперед, бо зачепишся за поріжок…

Щодуху біжить Серпокрил по піщаній доріжці до хвіртки і пам’ятає про поріжок, а таки ж, проти своєї волі, зачіпається за нього черевиком і летить на брук. Рятує обличчя тільки тим, що простягає наперед руки — падає на них, як на пружини.

Обтрусившись від пилюки, розглядається, помічає жовтолицього типа біля рогу вулиці. «Знов якась машкара», — думає зі страхом. Мерщій летить до річки. Хутко розбирається і — у воду. Холод освіжає голову; виходять з мозку випари від сорокаградусної, що випив, завертаючи на Річну вулицю.

ІОНА ІВАНОВИЧ ЛОТОСОВ І МІКРОБ

Іона Іванович поклав на свою мальовничу шевелюру бурий картуз і вибрався з дому в супроводі Тюльпана, що, як пружина, заграв до яблуні, до воріт, до телеграфічного стовпа, до бабусі коло паркану, до стільчика, на якому насіння на продаж сіріло в кривенькому решеті, нюхнув і повихрився вздовж тротуару. Стишився, як порівнявся з динясто–жовтою персоною; дістав від неї удар черевиком по ребрах. Замість того, щоб заскавучати і відскочити на черепахуватий брук, — без звуку кинувсь на плечі персоні, вхопив зубами за комір і хижо загарчав, дряпаючи пазурами піджак. Жовта персона впала тоді на землю, різнула вуличну тишу криком, ніби в горло стромляють ніж.

Відігнав Іона Іванович пса. Став Тюльпан осторонь, мов закам’янілий; незадоволено водить гострим носом. А жовтий суб’єкт вистогнує і спинається на нерівні ноги. Лютими словами вибухає до Лотосова:

— Ти мені, гад, відповіси за собаку! Я тобі покажу! Іона Іванович командує тихо:

— Тюльпан!..

Великий Тюльпан гурчить, грізно наближається до жовтого типа.

— Держи собаку! Держи, щоб він здох! — скрикує кирпатий. Відскакує, мов його вдарила електрика з дротини.

Іона Іванович зупиняє пса. Промовляє до жовтого так:

— Ви зробили нерозумно: мирну тварину, що бігла мимо вас, ударили знічев’я. Собака був, як людина, а ви, пробачте на різкім слові, як собака. Покарані за недобрий вчинок. Тюльпан, ходім!

Жовта кирпа весь час оглядається. Коли ж Іона Іванович зник за поворотом, вона обернула ніс: слідкує. На другій вулиці Лотосов помічає її. Посилає Тюльпана. Пес бездоганно виконує доручення: кирпата жовтість курить назад, аж п’ятами торкає потилицю.

Пес вертається, а захекана мармиза переходить на тихий такт. Скажена лайка московськими словами в жовтопикого становить такий затяжний процес, що встигнемо подати життєпис, принаймні в найтовщих рисах.