НЕЗРЯЧА ДОЛЯ МАРГАРИТИ КРАТ

Жінка, до якої серцем горів Серпокрил, була учителькою російської мови і літератури в середній школі (українська культура під великим страхом заборонена в області з українським населенням). Вираз volens nolens, оживлений парадоксами життя, прекрасно віддає стимули до русифікації, передплати на позику й тисячі інших явищ, коли діоди думають по–одному, а роблять по–другому. Наприклад, висувають кандидатом на голову районової ради товариша Красненького; треба подавати голоси, очевидно, згідно з поглядом на виставлену кандидатуру і своїм переконанням: це — «volens». Якби було тільки воно, Красненький провалився б під час голосування, хоч за нього розпинаються прокурор Кошкодамов і начальник міліції Подублохов. Однак volens яскраво переходить в «nolens», бо досить грізному голові зборів Подснєжнікову, коло якого крутяться два швидкоокі суб’єкти з записними книжками, підкинути головою і холодним, як Сибір, голосом перепитати недвижиму публіку: «Хто «за», я питаю?», як відразу ж чагарник рук виростає в залі. Маємо «nolens». Аналогічна картина з усім чисто: від позики до «диктатури пролетаріяту» і «короткого курсу» включно. Викладання російської мови від українських вчителів — українським дітям, на українських землях, в той час як рідна мова заборонена під великим страхом, так само становить кольоритний зразок переходу «volens» в «nolens» в соціялістич–ному Едемі.

Коротко кажучи, Маргарита Крат тільки пізно ввечорі потайки читала драматичні поеми Лесі Українки і псальми в перекладі Куліша.

Зовнішністю — княгиня: високий зріст і повнота білявих красунь з тонким станом і хвилюючими обрисами, про що говорять шляхетні станси старого часу; ясно–блакитні очі, м’якість погляду і свіжий блиск його, прикметний для осіб з нервовим здоров’ям, а крім того, уміння граціозно носити сукню сріблисто–зеленого кольору: ось що доповнювало чари Маргарити Крат, небезпечної орхідеї в гірлянді городського жіноцтва. Яка небезпека таїлася в очах Маргарити Крат, можна судити з драми, що розігралася навколо них, хоч, звичайно, діяли тут і важливі пружини політичного характеру.

Один час першим секретарем крайового комітету партії був чорнявий красень, енергійний і розумний Маринчук, людина з утопійними плянами і шаленою волею в здійсненні їх. Маринчук організував цілий «похід» культурних сил міста — в станиці, щоб навчити читати і писати всіх неписьменних і зв’язати хліборобські маси з культурними здобутками двадцятого століття. Тисячі вчителів, агрономів, інженерів, професорів, музик, малярів рушили в станиці читати лекції і провадити бесіди в клюбах. Грандіозний плян здійснювався при всякій погоді: в спеку, дощ, мороз, хуртовину.

Дядьки довідувалися, що в клюбі — доповідь, і говорили:

— А чого ж? Воно інтересно, так ми безперемінно прийдемо; упораємось коло худоби і прийдемо.

Годин через дві після призначеного часу дядьки починали сходитися. Смалили цигарки, побудовані з матеріялу крайової газети, а як його бракувало, то з місцевої, значно гіршого ґатунку; в папірець закручувалась доза такого страшного самосаду, що незвична людина інстинктово мацала в повітрі, шукаючи порятунку. Дядьки гомоніли коло сцени, в кутках залі, в коридорі, на ґанку, в дворі, спльовували, акуратно розтирали чобітьми і ворушили ціпками. Словом, через годину після того, як вони починали серйозно сходитися, можна було відкривати збори. Приїжджий лектор читав, приміром, реферат про найновіші способи копати колодязі. Тишина, як у сосновому лісі в безвітряний день.

Розходячись по дворах, дядьки знову смалили самосад і резюмували:

— Воно то так, ми розуміємо: путящі колодязі були б потрібні, тільки ж одне — те, що ти його копаєш, а не знаєш, чи будеш воду пити. Вишлють тебе, раба Божого, кудись у Сибір, а в твій новий колодязь будуть курські переселенці дохлих собак накидати. А ще й те: чим ти його копатимеш? Нігтем чи що? Тепер же й доброї лопатинема.

Був і такий випадок: читав лектор доповідь про Шекспіра. Ну, дядьки уважно вислухали, подякували, як годиться; закурили і пішли додому. Один і говорить по дорозі:

— Хороший, видать, був чоловік: Шекспір. Переводяться такі — тепер сама сволота в начальство пішла. В кооперації появиться керосин, так вони, сукини сини, задніми дверима весь чисто додому винесуть; а ти прийдеш — кажуть: «Нема! Через три місяці буде». Світи очима, як кіт на припічку.

Станиця просвіщалася; Маринчук і вдень, і вночі стежив за реалізацією пляну, мавши також мільйон інших обов’язків, і встигав навіть оглядати деревонасадження на вулиці, де жила Маргарита Крат. Що виходило з того, невідомо; плескотухи–всезнаєчки твердили: Маргарита — мармур, і зальоти Маринчука даремні. Всепобідна маніра начальницького залицяння: козиряти автомашиною, на взірець того, як чудесний індик чиркає крилом об шпориш, пробігаючи мимо пірнатої молодички, — скоро урвалася через сварку між Маринчуком і його суперником, начальником однієї невтомної установи, всевладним товаришем Катавашкіним, геркулесовою фігурою з гарним, але розпухлим лицем і чорними, як надгробок, очима.

Дозвільні переказували, що сварка зчинилась на амурному ґрунті і що винні в усьому незрівняні красощі Маргарити Крат.

На початку гору брав Маринчук; він домігся виключення Катавашкіна з партії, і всевладний змушений був просити про зм’ягшення конфлікту. Своєю лінією вернувши собі партквиток, він зібрав відповідну кількість рідини, щоб «накапати» на суперника, і відповідну кількість собак, щоб навішати на нього, себто перейшов у наступ. Мав такий успіх, що Маринчук опинився в особливій тюрмі в дворі недріманної установи. Як потім оповідали в раптово змінених обставинах, Маринчук скінчив життя в кімнаті з похиленою долівкою, край якої відкривалася відтулина циклопічної м’ясорізки для людей, засуджених на смерть. Рухаючись за допомогою сильного мотора, — оповідали люди, що ходили оглядати тюрму в напівзруйнованому будинку, — м’ясорізка приймала жертви на свої ножі, які з жахливою швидкістю оберталися і шматували живі тіла разом з кістками. Посічена маса день і ніч посувалася по трубах у каналізацію, а звідти в річку. Машина діяла без перерви. Сунучись до її отвору, Маринчук простягав руки, дряпав чоботи суперникові, прохаючи помилування. Але Катавашкін був безжалісний: він штовхнув його закаблуком у голову, і переможений зник у відтулині людорізки.

Доля покарала Катавашкіна. Після страхітливої розправи над греками–колоністами, давніми мешканцями пригірських рівнин, повстало замішання. Катавашкін розділяв родини, виганяв греків, у чім вони були схоплені, набивав ними вагони і — в Сибір. «Розпатронив» Катавашкін безневинних греків, людей безкінечно симпатичних і роботящих. За кордоном піднялись протести; скандал та й годі. Хоч Катавашкін учинив погром згідно з наказом з найвищої гори, однак його одного зробили козлом відпущення і розстріляли, не зважаючи на заслуги в громадянській війні, відзначені орденами.