— А що, — спитав задумливо Серпокрил, — якби вчителька, в яку, припустимо, обидва ми закохані, заявила: «Вирішіть питання на дуелі, — я належатиму переможцеві»?

— Я вважаю дуель дворянським пережитком, — сказав Іван Іванович.

— Скажи відверто: боїшся, що я переможу і вчителька мені дістанеться. Напевно, я з нею одружуся. Вона мешкає в дворику, з якого ти вийшов.

— Так?! — розгнівано гукнув Іван Іванович. — І думку викинь з голови! Я тобі кажу: вона — моя.

Він схопився з лавки; заворушив ціпком. Серпокрил і собі підвівся; проспівав, як звичайний волоцюга:

— «Понапрасну, Ванька, ходиш».

Іван Іванович стримувався, скільки міг, а відновивши в пам’яті наступні слова пісні, вибухнув в обличчя рудому:

— Сам додому дурнем підеш!

— Чого хвилюєшся? — удав Серпокрил здивованого і, відійшовши до краю горба, виломив з куща прут. Вернувся до Івана Івановича:

— Захищайся!

— А, так ти он як?! — скрикнув голова місцевого комітету. — Я тобі покажу! Хуліган!

Іван Іванович махнув ціпком, ціляючи в голову суперника. Той перейняв удар своєю гнучкою зброєю і одвів ціпок наниз, а потім повторив випад свого ворога. Мабуть би прикрасилась лисина Івана Івановича сизою гулею, якби він вчасно не відхилився, — ломака вдарила його в плече. Тоді, розлючений без меж, керівник профорганізації посипав ударами, але Серпокрил відскочив назад і, вибравши слушний момент, різнув противника по шиї. Свіжа смуга відзначилась на шкірі Івана Івановича і змусила його до обережности. Відступаючи в напрямку до барана, потерпілий раз у раз описував кола в повітрі своєю важкою палицею з гумовим наконечником. Тяжко дихав і збирав зусилля для нищівного удару по Серпокрилові. З цією метою навіть перестав описувати кола і тільки швидко водив ціпком направо і наліво, і таким способом тримав противника на певному віддаленні. Зібравши всю свою злість і силу, Іван Іванович намірився штовхнути різким ударом в живіт проклятого Серпокрила; на нещастя, у вирішальний момент баран, до якого профробітник непомітно наблизився, штовхнув ззаду крізь дротяну сітку, і напад не відбувся. Всилу вдержався на ногах Іван Іванович, так підступно відкинутий від ящика. Фіялкова сорочка заступила обрій, і грізно нависла в голубій височині Серпокрилова ломака… нависла і — спинилася.

— Ей, ви! — донісся знайомий голос, що моментально вселяв покору в серця.

Обернувшись до голосу, Іван Іванович і Серпокрил зробили приємні міни на обличчях; щоб задекорувати справжній характер свого заняття, вони на додаток спортивно пофехтували декілька секунд і потім привітали піднятими правицями особу, що дивилася з розчиненого вікна.

— Фіз–культ–ура!.. — бадьоро викрикнув Іван Іванович.

— Ура, ура! — додав Серпокрил.

— Це інша справа, молодці, — відповів з вікна товариш Тімурленков, — зрештою, зайнялися фізичними вправами. Дуже добре! А мені здалося, що ви б’єтесь.

— Що ви?! — скрикнув Іван Іванович. — Хіба ми такий відсталий елемент?

Тімурленков благосклонно посміхнувся, два члени профспілки стояли на горбі напроти нього — з випростаним виглядом людей, що підготувалися здати іспит фізичної вправности на значок ГТО (готовий до труда і оборони). Вони споглядати образ секретаря парторганізації товариша Тімурленкова, величного у френчі напіввійськового крою, кольору хакі. І бюст, і вузькоока голова з пергаменовою шкірою яскраво виділялися під сонцем у чорному прямокутнику розкритого вікна. Почуття відданосте, що виразилося двома профспілковими фігурами на горбі, набрало гіпнотичної сили і передалося навіть іншим живим істотам: крілик підняв довжелезні вуха і перестав тремтіти променистими вусиками; ховрахи стали на задні лапки; баран прибрав парадну позу з копитцями, поставленими тісно; тільки вівці в безмежній скромності своїй опустили на карі очі густі та довгі вії, білі, як пух на кульбабах.

НЕОДНАКОВІ ЗУСТРІЧІ

В одноманітному ритмі, з сонною мелянхолією торкає дощ вікно і дах м’якими пальцями. Притихає; рідко роняє краплі. Від того — солодкий настрій самоти і мудрого смутку, і втишености; і примиреносте з небом і землею.

Якби Антон Никандрович був у звичайному душевному стані, він би негайно, з самого вечора вклався спати з тихим серцем. Ні, вихор горить і ходить по нервах. Надівши чорно–сірий плащ, Антон Никандрович вибирається в коридор; обережно зачиняє масивні двері і з злодійкуватою беззвучністю замикає їх на замок, бо, мабуть, сусіди сплять, а старий хотів би бути тут завжди непримітним і нетурботним для них. На вулиці він трохи вагається: куди йти? — чи на площу «Срібного собору», зруйнованого до фундаменту, чи до парку?

Поки Антон Никандрович роздумує, дід Полуниця, що в цю хвилину вернувся з міста, — у нас говорили: «вернувся з міста», хоч чоловік походив собі по сусідній вулиці, — вернувся і подає голос на брамі, властиво, на проході між будинками, звідки залізні ворота винесено, тільки гаки для них іржавіють на стінках.

— Добрий вечір! Як діла?

Щодо того, «як діла», то Антон Никандрович нерозмислено руками розводить і плечима знизує.

— Душа неспокійна!

Полуниця промовчав, сивою бровою повів на приятеля:

— Як є тривожна думка, то треба проти неї другу думку кликати — веселішу… Дивиться чоловік на зірку, забуває про тьму. Я сам так роблю: погляжу на небо і спокійно йду спати.

— Добре, — сказав Антон Никандрович, — ви проспали до ранку без тривоги, а потім знову… Людина втягується в гризоту, клопіт, ненависть; душевний мир розбитий.

— Правда. А що, як я вам розкажу про старого козака?

Антон Никандрович мовчки нахиляє голову, на знак згоди.

— Так ото, — починає товариш Полуниця, — старий козак у соняшну годину їде на широчезній мажарі, розлігся і дрімає. Воли дорогу знають, ідуть собі потихеньку. Назустріч пошта, як скажена; поштар здаля кричить, щоб козак звертав з дороги, а той спить, — нічого не чує. Довелося поштареві самому звертати. Порівнявся він з мажарою, підтягнув батіг і пужалном з усієї сили вчистив козака по животі. Козак позіхнув, почухав п’ятірнею живіт і пробурмотів: — Оце, мабуть, пошта приїхала.

— Повчально! — крізь сміх сказав Антон Никандрович. — Епос.

Товариш Полуниця з підкресленою серйозністю сказав:

— Отож то й є; пора мені додому.

Приятелі попрощалися. Антон Никандрович пішов до трамвайної зупинки, сів у вагон і поїхав до парку. Картина з помаранчевими ліхтарями на шнурах, протягнутих між верхів’ями акацій, була в уяві Антона Никандровича цікавіша, ніж образ неосвітленої площі з чорними сильветами.

Пізно — щось біля одинадцятої години. В парку відкритий тільки один ресторанчик; там безтурботні, мов шибеники, що зірвалися з петель, куцоодежні типи з неприродною веселістю дряпають струни на інструментах і одночасно досліджують, чи можна за допомогою кривих труб відтворити скавучання на живодерні. Один суб’єкт намагається розколоти металічний диск, торохкаючи по ньому ломачкою.