Санька з'явилася у хаті нечутно, як і перед тим, і врятувала Козака, поклала край його розгубленості й розтривоженості. В одній руці несла тарілку з кришениками цибулі і дрібно нарізаним салом, у другій — миску з гарячою, щойно звареною картоплею.

— Я ж казала! — сплеснула долоньками Надя. — Я ж казала, яка вона!

— Прошу до столу, милі гості, — запросила Санька. — Поки картопля не охолола. Ну, товаришу сержант! Веню!

Те, що вона звала Козака Венею, а Султанова тільки «товариш сержант», промовляло мовби на користь Козака, але він уже не вірив у слова, бо щойно пересвідчився, як багато важить лиш один доторк пальців, непомітний рух, переблиск очей, приховане зітхання.

— Дякуємо, — сказав Султанов. — Я ж сказав, що ми щойно з обіду.

— Генералам своїм дякуватимете! — недбало відмахнулася Санька. — Може, скажете, що й молодою картоплею вас годують?

— Молодої картоплі не маємо, визнав сержант. — Суп-пюре гороховий, каша пшоняна з свинячою тушонкою, а молодої картоплі — ні…

— Отож. То сідайте і ніяких мені відмовлянь!

Вона кидала на стіл виделки, ложки, вміло нарізала хліба, притискуючи паляницю до високих грудей, тоді дзенькнула чарочками, виставила «чекушку» за три п'ятнадцять.

Султанов уже всовувався на ослін, але побачив горілку і наставив на Саньку долоню.

— А цього не можна ніяк!

— Хоч пригубите по краплиночці. А то скажуть: були в гостях і насухо…

— Іменно: у гостях. Я не маю права. Я командир. Який приклад бійцям? Хіба що Веніамін? Йому дозволяю.

— Я не вмію і не п'ю зовсім, — почервонів Козак.

— Бачили: він не вміє! — глузливо вигукнула Санька. — Ану сідай! Ось тут. А я біля тебе. Надю, ти як?

— Я не хочу, Саню. Їжте, а я подивлюся. Так же гарно на вас дивитися.

Санька все ж налила всім у малюсінькі вузенькі чарочки, налила навіть для Наді, поставила біля неї, присіла біля Козака, притулившись до нього своїм гарячим тугим тілом і обезвладнила його цим доторком так, що він сп'янів і без горілки і незчувся, як проковтнув ту пекучу рідину, закашлявся, запирхався. Санька сміялася, тицяла йому нанизаний на виделку шматок сала, давала хліба, вони з Султановим теж випили по краплі і тепер перезиралися, перекидалися поглядами через Козака, а він не міг ні бачити того перезирання, ні відчувати, скупаний у соромі через свою недосвідченість і недозрілість.

Поїли скоро, Санька стала прибирати посуд. Султанов солодко потягнувся, смачно зарипіли на ньому ремені, заграли м'язи під гімнастеркою.

— Тепер би закурити! — мрійливо промовив він.

— А ви куріть тут! — попросила Надя. — Хай чоловічим духом запахне. Правда ж, Саню, хай курять?

— Махорка в нас надто вже зла, — сказав Султанов.

— Хто б то злякався вашої Махорки! — хмикнула Санька. — Раз Надька дозволяє, то ото куріть собі, та й усе.

Козак відмовився, а Султанов скрутив свою козячу ніжку і повився хмарою чорного диму. Він сидів на ослоні за столом, Надьчина скриня стояла біля протилежної стіни, збоку в узголов'ї у дівчини було причілкове вікно, навпроти через хату стіл, видно все у вікні, видно й за столом, і Козак із хлоп'ячою заздрістю помітив, що Надя знову неприховано споглядає на Султанова і очі в неї палають. Їй, мабуть, подобалося, як Султанов скручував з газетного паперу козячу ніжку, як сипав у неї чорнющу махру, як викрешував вогонь, як затягувався, як сидів — із красивою недбалістю, сильний, мужній.

Санька швидко впоралася з посудом, стрибнула на ослін поряд з Султановим, штовхнула його плечем. У Козака потемніло в очах, і він уже не бачив: дивиться на тих двох Надька чи не дивиться.

— Хочете, товаришу сержант, я поворожу вам? — сказала Санька.

— Як же? На картах? ліниво поцікавився Султанов, навіть не зворухнувшись від Саньчиного дотику.

— А як захочете! Можна й на картах, а можна з очей, з голосу, на руки гляну…

— І що ж може показати ворожіння?

— Кому як. Дім, серце, хвороба, гроші, казенний дім, дорога…

— Ну, ну… — Султанов оповивався хмарою диму, так ніби хотів заховати за димовою завісою і себе й Саньку. Надя тихо доторкнулася Козакові до плеча.

— Знаєш що, Веню, ти б міг почитати мені?

— Почитати? Що?

— Книжку. Візьми он там на покуті. Ту, що зверху. Я б і сама, та не втримаю у руках. Тяжка.

— Вигадує! — гукнула Санька. — Все вона вигадує! Може читати й сама. То їй хочеться, щоб ти біля неї посидів, Веню.