— Коли будемо міняти дислокацію, я звелю, щоб запряги пройшли через ваш двір, — пообіцяв Султанов. — І гармата, і зарядний ящик, і амуніція. А тепер ми підемо. Дозволите відвідати вас ще?

— Дозволяємо, дозволяємо! — заплескала в долоньки Надя. — Саню, чого ж ти мовчиш?

— Вона не заперечує, — сказав Султанов. — Точно? Я не помилився?

Санька мовчала, і в цьому мовчанні ще зберігалася квола надія для Козака.

Султанов потиснув руку Наді й Саньці, Козак зробив те саме, коли відчув у своїй руці Саньчині затверділі від роботи пальці, відчаєно спитав:

— Проведеш нас, може?

— Не маленькі, самі дорогу знайдете! — засміялася вона.

З хати і з сіней Султанова виводив Козак, бо сержант жартома заявив, що не може оволодіти таємничим механізмом клямок.

Надворі Султанов сказав:

— Надю треба оточити увагою.

— Я ж вам одразу про це…

— Не можна лишати людину в нещасті.

— Звичайно ж не можна,

— А яка прекрасна в неї душа!

— Для мене в цій душі — все, чим я жив і житиму далі.

Вони обидва говорили тільки про Надю, уперто обминаючи Саньку.

— Житиму, коли не вб'ють, — додав Козак.

— Про смерть солдат не говорить. Треба бути готовим до неї, а говорити нащо?

— Та це само вихопилося.

— Підемо разом, — сказав Султанов. — Коня заведемо на пашу до їздових, а самі додому. Солдатам про це — не треба.

— Я розумію.

— Нікому.

— Слухаю.

— Подивимось, як складатиметься обстановка. Може, завтра відвідаємо їх. На півгодинки. Заперечень немає?

— Хто б же проти доброго діла, товаришу сержант?

Два дні, а вже скільки подій, а третій, що обіцяє третій? Ще більшу поразку чи надію? Поза межами його поразки лишалася молодість, кружляла довкола нього, як невтомний птах у літньому небі; приносила гіркоту, але й силу. Поки не був у дівчат із Султановим, ще не відчував до кінця своєї закоханості в Саньку, соромився її, лякався, а тепер зрозумів, що не може уявити свого життя без неї, хотів стати за одну ніч, за годину героєм, звершити подвиг, вкрити себе безсмертною славою, щоб бути гідним коли й не її любові, то бодай уваги. В його настирливому почутті, яке заволодівало ним дедалі дужче, було, мабуть, мало дорослості, а більше дитячого, чистого й безпомічного. Вважав себе воїном, захисником батьківщини, прагнув у всьому дорівнятися мужньому й досконалому, як точний механізм, Султанову, а сам, власне, лишався дитиною, і світ для нього був безмежний і яскравий, хоч і наповзала на нього звідусюди пітьма і темрява, хоч довкола палало, гриміло і смерть шуміла косою, нікого не жаліючи. Ні стогону, ні туги, сяючі очі в дітей і чисті душі. Хто коли взнає, які рани були На цих душах і чи вони тільки жертви, а чи й переможці? Дитинство перемагає всі війни на світі, бо дитинство — це життя і незламні надії.

Ці два дні для Козака були найтяжчі за всі страшні дні війни. А він же досі вважав, що вже все пройшов, зазнав усього, і не міг уявити страждань душі, перед якими всі страждання і поневіряння тіла — нікчемність і смішність.

Видовище його душі було непривабливе для Козака. Відчував покИнутість, сирітство, безнадію, ось ти нікому на світі не потрібний, але лунає залізний голос Султанова, що закликає до дій простих і водночас значущих, і тобі стає соромно за свою малодушність, ти мовби випручуєшся з лабет тяжких кошмарів і виразно бачиш усе, що тебе оточує, і з радістю переконуєшся, що ти не сам, що біля тебе найвірніші, святі своєю чистотою люди, і безнадійна порожнеча в душі наповнюється, кожна річ, кожна травинка стає твоїм спільником, у небі білі хмари, річка за плечима дихає силою, стара козацька хата над кручею обкурює тебе смачним димом, і недозріла хлоп’яча самотність відлітає від тебе легко й нечутно.

Тої ночі довго не спалося. Втома з них уже злетіла, сили в молодих тілах було стільки, що не знали, куди її дівати, до того ж всім кортіло довідатися про таємничий похід сержанта з Козаком, але Султанова розпитувати не насмілювалися, та він і спав окремо від них, у погрібнику, зате Веніамін мав стати жертвою для допитів, знущань і розтерзання.

Наскакували на нього по черзі Палярус і Гра- новський, навіть Боря Тетюєв виявляв мляву цікавість, хоч, щоправда, і клав заспокійливо перед тим руку на плече Веніаміну.

Козак не піддавався ні на які розпитування.

— Відвідали господинь цього обійстя. Сержант Султанов від нас усіх перепросив за вторгнення, пообіцяв, що ми не спричинимося ні до якого ущербку… Ну, оце й усе…

— За низеньким перелазом лежали ми удвох разом! — замугикав Палярус. — Грановський, як тобі така музичка?

Грановський лишався послідовним лицарем музики навіть перед легковажним Палярусом.

— В музиці — найбільша людська радість! — зітхнув він.

— А в дівчатах? — поцікавився Палярус. — Наш Малий у цім ділі темний, а я трохи розбираюся. Ну, в тебе, Грановський, памороки забиті музикою, це я розумію. Сміх у залі. В артилерії ти опинився як? Побачив розстріл дезертира і зрадника і — ах, ах! — втратив свідомість, бо твоя музикальна душа…

— Неправда! — вигукнув Грановський. — Я мужньо переніс це все, але моя мама…

— Так, так, так, твоя мама…

— Палярус, — загрозливо промовив Грановський, — я вже казав тобі, що таких, як ти, кидав через себе обома руками. До твого відома, я можу носити столи в зубах. Ти це розумієш? Не тільки іризти мундштук кларнета, а й столи…