Ось коли він пошкодував, що не мертвий! Куди втікав? Куди плазував?

— Наші де?

Вона мовчала.

— Всі де?

— Всі вбиті.

Санька схлипнула.

— Ну, чого ти? Я ж не вбитий.

— Посічений весь, ще й обпалило тебе.

Може, вона не помітила, як він плазував? О, коли б же не помітила! Щоб приховати пекучий сором, він прошепотів:

— Очі мої…

Вона пришелестіла ближче, схилилася над ним, Козак відчув над своїм палаючим обличчям її прохолодне лице, тоді м'які Саньчині губи доторкнулися до його згорілих очей — ніжно, ласкаво, цілющо — раз і вдруге, ще й ще.

— Спасибі тобі, — прошепотів він.

— Нога, — промовила вона стурбовано, — нога в тебе…

— Що там?

— Кров.

— В протигазі… пакет індивідуальний…

Вона знайшла, розірвала пакет, невміло стала перев'язувати.

— Мало, — розпачливо промовила Санька.

— Замотай там як-небудь…

— Кров же!

Він почув тріск розірваної тканини.

— Що ти робиш?

— А, плаття! Я зараз! А тоді збігаю принесу рушників. Кров же!.. О Боже, скільки крові!

— Слухай, — гаряче зашепотів Козак. — Там же, під берегом. Будник і Планкін з кіньми. Збігай скажи, хай запряжуть і вихоплять звідси гармату!

— Потрощене там усе, люди побиті, а тобі залізо…

— А Надя? Ти її сховала?

— Вона нікуди не хоче. Каже: вмру у своїй хаті.

— Які дурниці! Ти повинна їй… Чуєш? Саню, ти… Яке вона має право так казати! Вмирати — чи бачили таке?

— А що ж нам робити?

Краще б вона його вбила, ніж казала таке! Тепер Козак знав: Санька побачила його боягузтво. І весь світ побачив! Який сором!

— Слухай! — зашепотів він. — Іди до неї! А я тут!.. Я вас… Скажи Наді, що я тут! Чуєш?

— Заспокойся, Веню.

Вона знову поцілувала йому очі, підклала йому під груди скатку шинелі, біль мовби відступив перед доторками її прохолодних рук.

— Саню, — попросив Козак ледь чутно, — дай мені руку… Ні, поправ автомат… Настав його туди… Щоб, коли ті з балки…

— Ти ще в мене стрілятимеш!

— Я почую, коли ти йтимеш, не бійся. А тепер отак… Спасибі… Дай руку!..

Вона дала, але ненадовго, зірвалася бігти.

— Принесу рушників і води! Хлопців ваших знайду. В село тебе треба, до фельдшерки… Я миттю! Жди, Веню. Вір мені, мій хлопчику!..

Зашурхотіли по траві босі її ноги. Козак знав, що більше її не побачить. Чому вона сказала: «Вір мені»? А хіба можна без віри? Він вірив батькові, матері, вчителям, командирам, старшим, розумнішим, вірив усій своїй землі. Тепер лежав на цій землі, вмирав, а віра не зникла. Може, і жив ще тільки завдяки їй, і Санька навмисне нагадала, щоб зачепився за неї і тримався, тримався. Тепер шкодував, що відпустив її, посилав навздогін болісний, як стогін, заклик: «Вернись! Вернись!».

Кров з нього витікала, як щастя, що його не впіймаєш руками і не затримаєш ніякою силою. Тіло втратило звичну вагу і мовби зависло в просторі, біль теж став ніби чужий. Боліло не йому. Козакові, а комусь сторонньому. Гаряче повітря, густе, перлисте, мов дзеркало, обтікало його, струменіло перед обличчям, і він спостерігав за собою збоку, в тому дзеркальному повітрі, чи що. Не маючи очей, бачив. Чи не чудо? І хто з них живий — він чи отой, що в дзеркалі? Дзеркало напливало з глибин минулого, в уяві, в спомині, поєднувало Козака з тим житіям, з якого його викинуто, і тепер він ось тут стікає кров'ю, і тіло його поволі холоне, попри спеку, а там, в мінливих площинах дзеркал, він — давній, ще малий, безжурний, але стривожено втуплюється в цього, вмираючого, і питає:

— Хочеться жити?

— Хочеться.

— Дуже?

— Дуже.

А може, він давно вже мертвий і воскрес тільки для того, щоб довідатися, що з товаришами, і ще раз побачити Саньку, доторкнутися до її смаглявої щоки, потримати прохолодну її руку? Чому солдати не воскресають? Хоч на день, на годину, на мить! Вже й не зробити щось на землі, а хоч би поглянути, окинути оком, зітхнути, зрадіти — і знов умерти вже не в несподіваності, не в муках і болях, не в тяжкому незнанні, а в найвищій радості!

І ще: воскресаючи, могли б ставати бодай на мить єдину дітьми. Яка це була б краса і яке блаженство!

Але дорослі нікого не пускають назад у дитинство, лякаючись, що тоді нікому буде нести страшний тягар страждання і смерті.

Колись молодому Вені його дідусь Дійон розповідав безліч казок, і всі вони — тільки про те, як безстрашні герої переборюють смерть і страждання, страждання і смерть. Були там велетні, чарівники, дивовижні тварини, птаство і риби, сотворіння світу і кінець світу. Світ творився шість днів з нічого, з пітьми я поплутаності, поволі, послідовно, доцільно. Небеса і землю з усім воїнством їх докінчено на шостий день, і це найбільше дивувало малого.