– Оце краса!

Коли вони йшли додому, то забували про пташку. А наступної ночі знову вигукували:

– Як гарно слухати пісню соловейка!

Мандрівники з усіх країн світу приїжджали, щоб відвідати імператорське місто. Воно дуже їм припадало до смаку, так само, як і палац та садок. Але коли вони чули соловейка, то визнавали, що його спів найкращий, і вдома розповідали про все, що бачили. Учені писали книги про місто, палац і садок. Не забували вони й про соловейка, називаючи його найбільшим дивом. Поети складали чудові вірші про соловейка, що жив у лісі біля глибокого моря. Книги розвозили по всьому світу, й декілька з них потрапили до рук імператорові. Він сидів на своєму золотому троні й читав, киваючи головою за знак згоди, адже йому було приємно дізнатись, наскільки прекрасним здається мандрівникам його місто, його палац і його садок. Та коли він дочитав до слів: «Соловейко – найбільше з-поміж див», то вигукнув:

– Що це? Я нічого не знаю про соловейка. У моїй імперії є така пташка? Просто в моєму садку? Я нічого не чув про нього. Виявляється, дещо можна дізнатись і з книжок.

Тоді імператор покликав одного зі своїх камергерів. То й був настільки високої думки про свою поважність, що коли хтось із нижчих за званням звертався до нього або про щось запитував, він просто пхекав – а це, як відомо, нічогісінько не означає.

– Неподалік живе чудесна пташка. Соловейко, якщо бути точним, – сказав імператор. – Подейкують, ніби це найбільше диво у моїх володіннях. Чому мені досі про це не доповіли?

– Мені не доводилось про нього чути, – відповів придворний. – Він ніколи не з’являвся при дворі.

– Я волію, щоб він був тут уже сьогодні ввечері, – сказав імператор. – Увесь світ знає, чим я володію, а я ні!

– Хоч я ніколи не чув про нього, – мовив придворний, – але докладу всіх зусиль, аби його знайти.

Але де ж знайти того соловейка? Дворак підіймався і опускався сходами, нишпорив залами й коридорами, але ніхто і не чув про цю пташку. Тож придворний повернувся до імператора й сказав, що, певно, книжка бреше – мабуть, соловейка вигадав її автор.

– Ваша імператорська величносте, – промовив він, – не варто вірити всьому, що написано в книгах. Інколи там пишуть просто вигадки, або й казна-що.

– Але книга, в якій я прочитав про соловейка, – заперечив імператор, – потрапила до мене від великого й могутнього імператора Японії. А отже, в ній не може бути брехні. Я конче мушу почути соловейка, він повинен бути тут увечері. Його спів – це те, що мені зараз потрібно. Якщо ж його не буде, всіх придворних відшмагають ще до того, як вечеря закінчиться!

– Тсінг-пе! – закричав камергер китайською і знову заходився бігати сходами вверх і вниз, нишпорити залами й коридорами. Тепер половина придворних бігала разом із ним – нікому не хотілось скуштувати батогів. Всіх вони розпитували про цього надзвичайного соловейка, якого знав увесь світ, а імператорський почет, бачте, навіть не здогадувався про його існування.

Зрештою вони надибали вбогу дівчинку-служницю на кухні. Вона сказала:

– Так, я чула цього соловейка. Він дуже гарно співає. Мені дозволили щовечора забирати недоїдки зі столу для моєї бідолашної хворої матусі. Вона живе на узбережжі. На зворотному шляху, якщо я стомлююсь, то сідаю перепочити в лісі. Тоді я чую пісню солов’я. Сльози котяться з моїх очей, й мені здається, ніби я відчуваю поцілунок матусі.

– Мила дівчинко, – промовив камергер. – Я потурбуюся про те, щоб тобі дали постійну роботу на кухні, а ще ти отримаєш дозвіл дивитись, як обідає імператор. Одна лиш умова – відведи нас до соловейка! Дуже треба, що він сьогодні ввечері був у палаці.

Тож дівчина пішла до лісу, де співав соловей, а за нею подалась половина придворних. Коли вони йшли, почулось мукання корови.

– Ох, – промовив молодий придворний, – ми його знайшли. Яка неймовірна сила у голосі цього маленького створіння! Без сумніву, я вже чув його колись.

– Та ну, це просто корова мукає, – заперечила дівчинка. – Нам ще довго йти до того місця.

Незабаром у болоті заквакали жаби.

– Прекрасно! – знову замилувався молодий придворний. – Тепер я чую його. Голос нагадує мені дзеленчання маленьких дзвіночків.

– Е ні, це просто жаби, – похитала головою дівчинка. – Але мені здається, ми вже близько.

І справді – цієї миті почулась пісня солов’я.

– Слухайте, слухайте, ось він! – вигукнула дівчинка. – Он там він сидить, – додала вона, вказуючи на маленьку сіру пташку, що примостилась на гілці.

– Хіба це можливо? – засумнівався камергер. – Я й подумати не міг, що він виявиться такою маленькою, убогою пташиною. Мабуть, соловей просто побляк у оточенні такого вельможного товариства, як наше.

– Соловейку, – голосно закричала дівчинка, – наш наймилостивіший імператор бажає, щоб ти йому заспівав!