Жила собі жінка, яка дуже хотіла мати дитину, але це її бажання ніяк не збувалося. Зрештою вона пішла до чарівниці й сказала:

– Я дуже хочу мати дитину. Підкажи мені, де я можу її знайти?

– Це бажання легко здійснити, – відповіла чарівниця. – Ось тримай ячмінне зернятко. Воно відрізняється від тих, якими селяни засівають поля і годують курей. Посади його в горщик і побачиш, що станеться.

– Дуже дякую, – сказала жінка й заплатила чарівниці за ячмінне зернятко дванадцять шилінгів.

Тоді вона пішла додому, посадила зерня, й незабаром виросла велика гарна квітка. Вона нагадувала тюльпан, але її пелюстки були щільно стулені.

– Яка прекрасна квіточка! – замилувалась жінка і доторкнулася вустами до червоно-золотих пелюсток. Щойно вона це зробила, квітка розпустилася, – виявилося, що це й справді тюльпан. Усередині квітки, поміж оксамитових тичинок сиділа тендітна, мила дівчинка. На зріст вона була зовсім крихітна – не сягала навіть половини великого пальця, тому її назвали Дюймовочка.

Гарненько оброблена шкаралупка від горіха служила їй колискою; ліжечко було застелене синіми пелюстками фіалок, а замість покривальця була пелюстка троянди. Тут Дюймовочка спала вночі, а вдень вона бавилась на столі. Жінка поставила там глибоку тарілку, наповнену водою. Довкола неї лежали гірлянди квітів зі стеблами, зануреними у воду, а на поверхні води плавала велика пелюстка тюльпана, що була для Дюймовочки човником. Крихітна дівчинка сідала в нього й плавала від берега до берега, загрібаючи веслами з білих волосин із кінської гриви. Дивитися на це було справді приємно. А ще Дюймовочка так ніжно й гарно співала, що можна було заслухатися.

Однієї ночі, коли дівчинка спала у своєму милому ліжечку, величезна бридка жаба залізла крізь розбите скло у вікні й стрибнула на стіл. Дюймовочка мирно лежала під ковдрою з трояндової пелюстки.

– Якою ж вродливою дружиною могла би вона стати для мого синка! – промовила жаба, а далі схопила шкаралупку, в якій лежала спляча Дюймовочка, й вистрибнула через вікно у садок.

Жаба жила разом зі своїм сином на болотистих берегах широкого струмка, що протікав у садку. Син був навіть потворнішим, ніж його матінка, і коли він побачив милу дівчинку в охайному ліжечку, то спромігся лише проскреготіти:

– Ква-ква-ква!

– Не так голосно, ти її розбудиш! – вгамувала його жаба. – Дівчина може злякатись і втекти, а вона ж легенька, як пушинка. Ми поставимо її ліжечко на листок водяної лілії посередині струмка; він для неї буде, наче острів, вона занадто маленька й легенька, щоб утекти. Поки вона буде тут, ми зробимо окрему хатку на болоті, там ви з нею будете жити, коли одружитеся.

Посередині струмка і справді росло кілька водяних лілій із широкими листками, що плавали на поверхні води. Стара жаба підпливла до найбільшого листка зі шкарлупкою, де й досі спала Дюймовочка. Крихітна дівчинка прокинулася вранці й гірко заплакала, побачивши, де вона опинилася. Вона сиділа на широкому зеленому листку посеред плеса – берег здавався недосяжним. Тим часом стара жаба метушилась, прикрашаючи свою болотяну хатину очеретом і жовтими квітами, – вона хотіла, щоб помешкання припало до душі майбутній невістці. Потім жаба попливла зі своїм бридким сином до листочка, де залишила бідолашну Дюймовочку, – хотіла взяти гарненьке ліжечко й принести його до весільних покоїв.

Стара жаба низенько вклонилась дівчинці й сказала:

– Знайомся, це мій синочок. Він буде тобі чоловіком, й ви будете жити довго й щасливо у болоті біля струмка.

– Ква-ква-ква! – ось і все, що зміг сказати її син.

Жаба взяла маленьке гарненьке ліжечко й попливла собі, лишивши Дюймовочку на зеленому листку, де дівчинка сиділа й плакала. Вона не могла змиритись із тим, що їй доведеться жити зі старою жабою й прийняти її бридкого сина за чоловіка. Маленькі рибки, що плавали поблизу, бачили жабу й чули її слова.

Вони вистромили свої голови з води, щоб поглянути на дівчинку. Одного погляду вистачило, щоб помітити, наскільки вона вродлива. Рибкам було дуже шкода, що такій красуні доведеться жити з потворними жабами.

– Ні, так не годиться! – вирішили вони. Потім зібралися усі біля зеленого стебла, що тримало листок, де сиділа Дюймовочка, й перегризли стебло! Листочок поплив униз по струмку, несучи Дюймовочку далі й далі від берега.

Дюймовочка пропливала повз багато міст, і пташки бачили її й щебетали:

– Яка гарненька крихітка!

А листок плив усе далі й далі, аж приніс дівчинку в чужі краї. Незабаром на листок сів гарненький білий метелик. Дюймовочці було приємне його товариство, а ще вона була рада, що жаба більш не зможе до неї добратися. До того ж довкола були чудові краєвиди, сонячні промені відбивалися від води, й вона блищала, мов золота. Дівчинка зняла з себе пояс і зав’язала один його кінець довкола метелика, а другий міцно закріпила на листку. Тож тепер крихітний човник рухався значно швидше, несучи на собі маленьку Дюймовочку.