– Дякую, – сказав купецький син.

Він повернувся до лісу, сів у скриню, злетів на дах палацу й заліз крізь вікно до покоїв принцеси. Дівчина спала. Вона була настільки вродлива, що купецький син не зміг стриматися і поцілував її. Від поцілунку принцеса прокинулась і спочатку дуже злякалась. Але хлопець розказав їй, що він – турецький янгол, який прийшов, щоб побачити її. І принцеса заспокоїлась. Купецький син сів побіля неї і розповідав їй усяку всячину. Він казав, що її очі схожі на два лісові озерця, де думки плавають, як маленькі русалоньки, а чоло нагадує засніжену гору. А ще він розказав їй про лелеку, що приносить гарненьких діток із далеких країв. Це були чудесні історії. Тож коли він запропонував принцесі руку й серце, вона погодилася вийти за нього заміж.

– Але ти мусиш прийти в суботу, – промовила вона. – Мої батьки завітають сюди на чай. Вони пишатимуться тим, що я виходжу заміж. Придумай і для них кілька чудесних історій. Моя матінка обожнює щось мудре й повчальне. А от батечко полюбляє веселі оповідки.

– Добре, – відповів купецький син. – Можеш бути певна: я не принесу жодного весільного подарунка, крім казки!

І вони попрощались. Принцеса дала нареченому шаблю, прикрашену золотими монетами. Саме їх йому й бракувало.

Купецький син полетів до міста, купив собі новий халат. А тоді повернувся до лісу, щоб вигадувати казки – це було не так то й легко, адже він мусив устигнути до суботи. На щастя, із завданням він упорався, тож у суботу подався в гості до принцеси. Султан, його дружина й цілий почет завітали на чай до принцеси. Купецького сина прийняли з великою повагою.

– Ти розкажеш нам щось цікаве? – запитала мати принцеси. – Якусь повчальну історію з глибоким сенсом.

– Але обов’язково смішну, – додав султан.

– Безперечно, – відповів гість і розпочав оповідь, закликавши слухачів до уваги.

– Жили-були якось сірники в коробці. Дуже вони пишались своїм високим походженням. Вони були нащадками високої сосни – наймогутнішого дерева в цілому лісі. Тепер сірники лежали біля кресала та старого казана і згадували молоді роки.

– Ох! – казали вони. – Коли ми росли на зелених пагінцях, то й самі були зелені. Кожного ранку й кожного вечора нас живили краплини роси. Коли світило сонце, ми відчували тепло його променів, і маленькі пташки солодко співали нам, переповідаючи різні історії. Ми знали, що походимо з багатого роду. Інші дерева в лісі вбирались у зелене влітку. Але наша родина завжди носила зелене – і влітку, і взимку. Але прийшов лісоруб, і все змінилось, – наша сім’я потрапила під сокиру. Глава родини став щоглою на чудовому кораблі. Тепер він плаває морями по цілому світу. А от наша робота – розпалювати світло для простих людей. Ось як ми, маючи таке високе походження, потрапили на кухню.

– Моя доля склалась по-іншому, – мовив казанок, що стояв поруч із сірниками. – В мені варять їсти, а потім відмивають. Як по правді, я найголовніший у цьому домі – приношу найбільше користі. Єдина моя розвага – посидіти чистим і сяючим після обіду тут, на полиці, й побалакати з сусідами. Усі ми сидимо, замкнені в чотирьох стінах, хіба що крім відра – його часом виносять надвір. Новини можна дізнатись тільки від кошика, з яким ходять на базар. Але той кошик інколи розказує дуже неприємні речі про людей і уряд. Кілька днів тому його розповіді так вразили старого горщика, що той впав і розбився на друзки. Кажу вам: кошик – просто пліткар!

– Щось ви всі забагато балакаєте, – промовило кресало й ударило по кременю, аж іскри посипались. – А чи не повеселитись нам?

– Атож, – згодились сірники. – Давайте поговоримо про тих, хто має найвище походження.

– Та ні, я не люблю, коли розмовляють тільки про себе, – зауважила каструля. – Ліпше вигадаймо собі іншу розвагу. Давайте я почну. Будемо розповідати, що з нами сталося. Це буде легко і дуже цікаво. У Балтійському морі, на узбережжі Данії…

– Який цікавий початок! – вигукнули тарілки. – Ми певні, нам сподобається ця історія!

– Там за часів моєї юності я жила у скромній родині. У нас завжди були відполіровані меблі, начищена підлога, й штори на вікнах ми міняли що два тижні.

– Як цікаво! – сказав віник. – Одразу відчувається жіночий підхід!

– Чиста правда! – погодилось відро. Від задоволення воно аж захиталося, й трохи води вихлюпнулось на підлогу.

Каструля розповідала далі, й кінець її історії був так само цікавий, як і початок.

Тарілки забрязкали з радощів, а віник приніс кілька гілочок зеленої петрушки і коронував каструлю. Він знав, що це зачепить інших, але подумав: «Якщо я короную її сьогодні, вона коронує мене завтра».

– А тепер давайте потанцюємо, – сказали щипці для вугілля. Вони весело кружляли кухнею, підкидаючи ноги в повітря. Диванна подушка в кутку репнула зо сміху, коли дивилась на цей танець.