– Ось маєш, – мовила відьма й відрізала русалчиного язика. Тепер морська принцеса оніміла – вона більш ніколи не змогла б розмовляти чи співати.

– Якщо поліпи тягнутимуться до тебе, коли ти повертатимешся крізь ліс, – сказала відьма, – бризни на них кількома краплинами зілля, і їхні щупальця розпадуться на тисячі шматочків.

Але русалоньці не довелось цього робити – поліпи сахалися, насилу почувши запах того зілля.

Русалонька пройшла крізь ліс, болото й чорторий. Вона побачила, що в бальній залі батькового палацу вже погасли вогні, й гості розійшлися. Але русалонька не ризикнула йти туди, адже тепер вона оніміла, та ще й збиралась навіки покинути рідних – від цього її серденько обливалось кров’ю. Тож вона пробралася у садок, зірвала по квітці з клумби кожної сестри й полинула угору крізь товщу темно-синьої води.

Сонце ще не зійшло, коли русалонька сіла на мармурових сходах біля принцового палацу. Морська принцеса випила чарівне зілля, і їй здалось, ніби двосічний меч пронизав її ніжне тіло – вона впала в забуття і лежала, як мертва.

Коли зійшло сонце, вона отямилася – їй ще боліло, але просто перед нею стояв вродливий молодий принц. Він так пильно дивився, що русалонька опустила очі. Вона помітила, що її риб’ячий хвіст зник, і тепер у неї ноги. Але вона була зовсім без одягу, тож сором’язливо загорнулась у довге, густе волосся. Принц запитав, хто вона і як сюди потрапила, але вона тільки кинула на нього м’який засмучений погляд своїх глибоких синіх очей – русалонька більше не могла говорити. Як відьма й попереджала, кожен її крок був настільки болючим, ніби вона ступала по лезах ножів. Але русалонька не переймалася тим. Вона крокувала біля принца, легка, як пір’їнка, і всі дивувалися з того, яка легка і зграбна її хода. Незабаром русалоньку вбрали в дорогий одяг із шовку та батисту; але вона була німа – не могла ні говорити, ні співати.

Вродливі невільниці, вбрані в шовк і золото, прийшли, щоб співати перед принцом і королівською парою, його батьками. Одна співала так гарно, що принц зааплодував і усміхнувся їй. Русалонька засмутилась, адже знала, що колись співала значно краще, й подумала: «Ох, якби він тільки знав! Я навіки віддала свій голос, щоб бути поруч із ним».

Інші невільниці танцювали під чарівливі звуки музики. Тоді русалонька підняла свої гарненькі білі руки, звелась навшпиньки й плавно закружляла – в танці ніхто не міг з нею зрівнятися. З кожною миттю її врода сяяла ще яскравіше. Усі були зачаровані, надто ж принц, який називав її своєю маленькою знайдою. І русалонька танцювала ще і ще, щоб принести йому втіху, хоча кожного разу, коли її ніжки торкались до підлоги, їй здавалось, ніби вона ходить по лезах ножів.

Принц захотів, щоб красуня була з ним завжди, тож їй дозволили спати на оксамитовій подушці перед його дверима. Він звелів пошити їй вбрання для верхової їзди. Тепер вони разом їхали гаями, і зелене гілля торкалось до їхніх плечей. Русалонька піднімалась із принцом на вершини гір, і хоча її ніжки стікали кров’ю, аж за нею лишалися криваві сліди, вона тільки усміхалася.

Коли всі в палаці засинали, русалонька виходила й сідала на широких мармурових сходах. Її було легше, коли вона опускала ноги у холодну морську воду. Русалонька сиділа і думала про світ, що таївся в глибинах моря.

Одного разу вночі її сестри піднялися на поверхню. Вони плавали й співали сумних пісень. Русалонька поманила їх, сестри впізнали її і розповіли, як вона їх засмутила. Відтоді вони бачилися кожної ночі. Одного разу русалонька навіть побачила віддалік свою стареньку бабусю, котра не підіймалась на поверхню вже багато років, і батька, кремезного царя моря, з короною на голові. Вони простягали до неї руки, але не наважувались підплисти так близько до берега, як сестри.

Минали дні, русалонька закохувалась у принца дедалі більше, а він теж любив її, проте йому навіть на гадку не спадало одружитися з нею.

«Хіба ж ти не любиш мене більше за всіх?» – здавалось, запитують очі русалоньки, коли принц обіймав її і цілував у чисте чоло.

– Так, ти мені дорога, – казав принц. – Ти маєш щире серце, й ти найвідданіша. Знаєш, ти схожа на юну дівчину, яку я бачив одного разу, але ніколи більше не зустріну. Я був на кораблі, що зазнав аварії, й хвилі викинули мене на берег поблизу жіночого монастиря. Молода черниця знайшла мене на березі й врятувала моє життя. Я лише двічі поглянув на неї, але вона стала для мене єдиною в світі, кого я зміг би покохати. Ти нагадуєш мені її. Вона дала обітницю Богові, але щасливий випадок послав мені тебе, щоб замінити її, тож ми ніколи не розлучимося.

«Ох, він навіть не знає, що я врятувала йому життя, – подумала русалонька. – Я винесла його з моря до лісу, біля якого стояв монастир. Я спостерігала за ним, поки на допомогу йому не прийшли люди. І я бачила гарненьку дівчину, котру він кохає більше, ніж мене, – русалонька гірко зітхнула, але не могла пролити ані сльозини. – Він сказав, що та дівчина – послушниця в монастирі, тож вони більше не зустрінуться. А я буду тут, поруч із ним, бачитиму його кожного дня. Я піклуватися про нього, любитиму його, віддам заради нього своє життя».

Незабаром пішли чутки, що принц готується до одруження – мовляв, його дружиною стане вродлива донька сусіднього короля, і вже для цього споряджають розкішний корабель.

Хоч принц казав, що просто збирається відвідати сусіднє королівство, загальна думка була така, що він насправді хоче познайомитися з тією принцесою. Принц збирався їхати з великим почтом. Русалонька усміхалась і хитала головою. Краще, ніж будь-хто інший, знала вона, що надумав собі принц.