Каченята зробили все так, як того від них вимагали, але качки невдоволено на них вирячилися і сказали:

– Гляньте, ще один виводок, ніби нас тут самих досі було замало! А подивіться-но на те страховисько! Його тут не треба! – і одна качка підскочила й дзьобнула його в шию.

– Облиште його, – вступилась мати. – Воно нічого лихого не зробило!

– Еге ж, але воно таке велике і гидке! – сказала зла качка. – Треба його прогнати звідси!

– Усі інші каченята – дуже милі дітки, – промовила стара качка з червоною шматинкою на лапці. – Усі, крім цього. Добре було би, якби його матуся допомогла йому виправитись.

– Це неможливо, ваша світлосте, – відповіла мати. – Він далеко не красень, але за вдачею добрий, та й плаває так само, як інші, а може, навіть краще. Я думаю, коли він виросте, то погарнішає й уже не здаватиметься таким величезним. Він надто довго просидів у яйці, тому його статура сформувалась трохи не так, як треба, – мама-качка погладила його шию, поправила розкуйовджене пір’ячко і додала: – Він селезень, тож врода для нього не настільки важлива. Я думаю, він виросте сильним і зможе подбати про себе.

– Інші каченята виглядають досить милими, – сказала стара качка. – Ну, ми вас прийняли, – почувайтесь, як удома. А якщо знайдете голову вугра, принесіть її мені.

Каченята почувались у дворі вільно. І потерпало лише те, що вилупилось останнім. Усі його кусали й насміхались з нього – не тільки качки, а й решта птаства.

– Велетенське каченя! – казали вони.

Індик, який народився на світ зі шпорами й вважав, що він справжній імператор, надимався, як корабель під усіма вітрилами, і знай ганяв каченя по двору. Бідолашне маля не знало, куди йому подітись. Воно почувалось жалюгідним, бо було гидке – його за це висміював увесь пташиний двір.

Кожного дня ставало гірше й гірше. Усі гнали геть від себе бідолашне каченя. Навіть його брати й сестри не були до нього добрими. Вони казали:

– Ох ти ж, гидке створіння, щоб тебе кіт роздер!

І навіть його мати шкодувала, що воно узагалі народилося на світ. Качки скубли його, кури клювали, а дівчина, що годувала птицю, штурхала його ногою. Тож зрештою воно втекло. Коли воно перелітало через огорожу, то налякало пташок, що сиділи на паркані.

«Вони злякались мене, бо я дуже потворне», – подумало каченя. Воно заплющило очі й летіло все далі та далі, аж потрапило на велике болото, де мешкали дикі качки. Тут воно заночувало.

Уранці, коли дикі качки здійнялись у повітря, вони помітили свого нового сусіда.

– Що ти за качка? – запитали вони, коли наблизились до нього.

Каченя схилилось перед ними й поводилось так чемно, як тільки вміло, але не змогло відповісти на їхнє запитання.

– Ти дуже потворний, – сказали дикі качки. – Але якщо тільки ти не надумаєш одружитись із кимось із нашої родини, то ми на це заплющимо очі.

Бідолашне каченя! Воно й гадки не мало одружуватися! Усе, чого воно хотіло, – це щоб йому дозволили лежати в очереті й пити трохи води з плеса.

Каченя пробуло на болоті два дні. І раптом прилетіло двоє диких качок чи радше каченят, бо вони ще зовсім недавно вилупились із яєць. Обидва були качурами.

– Слухай, друже, – сказав один із них до каченяти, – ти страшенно потворний, але то не біда. Гайда з нами, будемо перелітними птахами! Неподалік звідси є ще одне болото. Там живе кілька гарненьких качечок-панночок. Маєш надію знайти там свою пару. Тобі мусить пощастити – недарма ж ти вродився такий потворний!

– Паф, паф! – пролунало у повітрі, й двійко молодих качурів упали мертві поміж очеретом, аж вода забарвилась кров’ю.

– Паф, паф! – навсібіч розійшлось відлуння, та з очерету злетіли табуни диких качок.

Постріли лунали з усіх боків, адже мисливці оточили болото. Декотрі сиділи на гілках дерев, оглядаючи очерети. Блакитний димок із дул рушниць піднімався хмаринками над темними деревами і плив понад водою. Зграя мисливських псів вискочила з очерету. Як же вони налякали бідолашне каченя! Він повернув голову, щоб сховати її під крило, й у ту ж мить повз нього пробіг великий страшний собака. Він розтулив пащеку, і його язик звисав між щелеп, а очі жахаюче блищали. Собака потягнувся носом до каченяти, показуючи гострі зуби, а потім – «плюсь, плюсь» – почалапав водою, так і не зачепивши каченя.