Було би дуже сумно, якби довелось переповідати всі злигодні, яких зазнало нещасне каченя протягом важкої зими. Але вона таки минула, і от одного ранку каченя сиділо поміж кущів на болоті. Воно ніжилося під теплими сонячними променями, слухало пісню жайворона й милувалось прекрасною весною, що буяла довкруги. Молодий птах відчув силу у своїх крилах, розкинув їх і здійнявся угору. Він кружляв і кружляв, аж помітив, що прилетів до великого саду, котрий так добре йому запам’ятався. Там цвіли яблуні, бузина спускала свої довгі зелені пагони у струмок, що оперізував галявину. Усе виглядало таким чудовим, сповненим свіжості ранньої весни. Із заростей випливли три прегарні білі лебеді. Каченя згадало пишних птахів, й раптом відчуло себе ще більш нещасним, ніж раніше.

– Зараз я підпливу до цих величних птахів, – вигукнуло воно, – і вони мене уб’ють, бо я настільки потворний, що не маю права навіть наближатися до них. Але це не важливо: краще бути вбитим ними, ніж весь час потерпати від того, що тебе шпиняють качки, дзьобають кури і штовхає наймичка.

І каченя попливло до лебедів. Вони помітили чужинця й, залопотівши крилами, кинулись до нього.

– Убийте мене, – сказав бідолашний птах. Він схилив голову низько до води, очікуючи смерті.

Але що ж він побачив у чистому плесі? Своє власне відображення. Це більше не був темно-сірий птах, гидкий і негарний на вигляд. На нього дивився величний і прекрасний лебідь. Немає різниці, що він народився у качиному гнізді, якщо він вилупився з яйця лебедя. Тепер він навіть радів усім стражданням і бідам, що випали на його долю, адже завдяки їм він значно дужче тішився своїм теперішнім щастям. Лебеді оточили його і витягнули шиї, немовби вітаючи побратима.

У садок вибігли діти й заходились кидати крихти хліба у воду.

– Погляньте, – закричав наймолодший, – онде новенький!

Усі решта дуже зраділи і побігли до батьків, пританцьовуючи й плескаючи в долоні:

– Там є ще один лебідь! До нас прилетів ще один!

Потім вони знову кидали крихти хліба у воду й казали:

– Новенький – найкрасивіший серед усіх. Він такий молодий і гарний!

І старі лебеді схилили голови перед ним.

Він засоромився і заховав голову під крило – молодий лебідь навіть не знав, що йому робити. Він був такий щасливий і зовсім не запишався. Колись його ганили й зневажали за потворність, а зараз доводилось чути від інших, що він – найвродливіший поміж птахів. Навіть бузина схиляла своє віття перед ним, а сонце лагідно усміхалося йому. Він розправив пір’я, вигнув тонку шию і радісно вигукнув від щирого серця:

– Я навіть не мріяв про таке щастя, коли був гидким каченям!

Стояла зима. Повітря було холодне, і вітер пронизував аж до кісток, але у теплій хатині було хороше і приємно. А пролісок лежав у землі, вкритій сніговою ковдрою, і дрімав собі в цибулині.

Якось пішов дощ. Краплі просякнули крізь мокрий сніг, скропили цибулину й розповіли їй про барвистий світ, що знаходиться угорі. Незабаром промінець почав пробивати собі шлях крізь сніг до цибулини, і в ній ожила квітка.

– Заходь! – сказала вона промінцеві.

– Я не можу, – відповідав він. – Не маю досить сили, щоб відчинити двері! От коли настане літо, я буду сильнішим!

– А коли настане літо? – запитала квітка. Вона повторювала це запитання кожного разу, коли новий промінець спускався до неї. Але до літа було ще далеко. На землі й досі лежав сніг, а вода щоночі замерзала.

– Як довго доводиться чекати! Як довго доводиться чекати! – нарікала квітка. – Я відчуваю, що в мені щось рветься назовні. Коли я промкнуся нагору, то привітаю чудовий літній ранок, і це буде найщасливіша мить!

І квітка почала пробиватися крізь тоненьку шкірку цибулини. Сніг підтанув, земля потепліла, і промінець достукався до квітки. Тож вона вистрілила з-під снігу зеленкувато-білим цвітом на зеленому стеблі, і її вузенькі листочки були такі беззахисні.

– Ласкаво просимо! – наспівував кожен промінець, і квітка піднімалась над снігом. Промінці пестили й цілували її, тож вона розквітнула – біла, мов сніг, та ще й прикрашена зеленими смужками. І схилила свою голівку від радості й смирення.