Але дядько Півень так принадив його до себе, що за якийсь час вже ніхто не міг ним, крім дядька Півня, керувати.

Зараз дядько Півень надяг собаці широку обручку з гострими шипами назовні - захист і проти чужих псів, і проти татей і вовків.

–  Підемо до Києва, собацюро.

І вже пес від нього нікуди не відступав.

Ті, хто був піший і мав у дорозі сидіти на возі, в садибі стояли біля возів.

А дядько Півень та ще один старий холоп боярина на ім’я Талець, та другий холоп, молодший за Тальця, а на ім’я Будий, були верхи. Дядько мав найкращого коня. Талець і Будий з довгими рогатинами, луками і великими ножами при поясі. І до того ж, кожен із подорожніх мав свою сокиру.

Найкраще упоряджений - дядько Півень. Рогатина, сокира, лук, стріли, ще й за поясом стирчав грушевий держак обушка, а добрий мисливський ніж погойдувався на поясі.

Нарешті настав час рушати.

Паламар, що був замість попа, вийшов із різьбленим дерев’яним хрестом і благословив усіх відбуваючих.

Тоді дядько Півень дзвінко і сильно хльоснув батогом.

Рипнули колеса возів.

І валка почала виповзати із боярської садиби.

Боярська челядь, холопи і дворові люди - всі проводили робітників.

Найдовше за валкою йшли жінки полонених Ляха та Німця.

Управитель не радив боярину Судомировичу надсилати бранців на роботу до Києва.

–  Хіба ти сам добре не знаєш, що Лях і Німець найгірші мої холопи? А хліб жеруть добре! Нехай ідуть і роблять урок великому князю. А щоб вони там не байдикували, оцей молодик піклуватиметься.

Та управитель мав одну пільгу серед інших челядників - часом говорити хазяїну правду.

–  Я боюся, що вони втечуть.

–  Якщо десь вони загубляться в нетях, тоді в мене в сітях лишається Півень. А його я не віддам і за кількох холопів. Ти знаєш, що він зо мною угоду скріпив? Тепер він за ними стежитиме, щоб не втекли. А як втечуть - жінки їхні із синами-первістками в мене в рабстві лишаються! Підростуть - будуть мені робичичами.

Коли валка возів і вершників і кількох повідних коней прийшла до межі боярської землі, всі проводжаючі спинились.

Вони минали село і звертали праворуч, щоб заглибитись у ліс. Як від кузні до шляху вибігла донька коваля. Підступила і подала Півнику намистину, ту самісіньку!

Мандрівці повернулись до малих, подивились, але ніхто не стишував ходи.

Валка йшла і йшла вперед.

Дядько Півень звівся в стременах, озирнувся на малого, ледь усміхнувся, та відвернувся, і більше не обертався.

Реп’ях, витягши шию, нюхтив - чим пахне від доньки коваля.

–  Візьми. Це твій оберіг!

–  А звідки в тебе?

–  Бо чародійка наша родичка. Вона закляла на твого дядька і на тебе, щоб ви ніколи не вернулись сюди… Намистину я знайшла в потаємному лісі.

–  То ти з нею ходиш туди?
– бовкнув Півник, хоча добре знав - про чародійські місця не говорять і не питають. Бо за це чародії можуть наслати порчу.

–  І я, і мій батько! Тільки ти не кажи дядькові! А чаклунка - моя тітка.

–  Ти не зрадила її?

–  Чому?

–  Ну, бо ти віддала мені намистину… Вона ж чародійка - знає все потаємне і тебе покарає!

–  Дурне! Вона сильна проти чужих. А мій батько добре на ворожбі знається. Його сила мене захистить. І я вже в собі починаю силу відчувати. А про це ні вона, ні батько не знають.

Намистина лежала в дівчинки на долоні, насилена на тонкий шкіряний пасочок.

Півник узяв і одяг на шию. І намистина зразу ж лягла теплою ваговитістю поруч з натільним бронзовим хрестом і олов’яним змієвиком, що боронить людину від усякої недуги.

–  А що сильніше - хрест, змієвик чи намистина?

–  Думаю, що намистина найсильніша!
– відказала дівчинка. Бо ні оберегом, ні хрестом ти не вибив їй зуба.

Вони стояли один навпроти одного і мовчали.

А валка невпинно сунулася шляхом і все віддалялася від села.

І пес загарчав занепокоєно, прикликаючи Півника наздоганяти валку.

Тоді Півник, ніби намагаючись запам’ятати дівчинку уважно, оглянув її усю від голови до ніг.

–  А що тобі привезти з Києва?
– спитав дівчинку.

–  Ну, ти нічого з Києва мені не привезеш. Бо ти не повернешся сюди. Бо тітка таке проти вас закляла і наворожила, що аж страшно! І головне - щоб ви додому ніколи не повернулись.

–  А я не боюся твоєї тітки! Що тобі привезти?

Дівчинка подивилась на нього згори вниз і мовчки усміхнулась.

–  Я тобі обіцяю таке, таке щось гарне… Навіть сам не знаю… Але таке, таке!

І зразу схопився з місця і чимдуж побіг за валкою. Реп’ях поруч.

Дівчинка прокричала йому вслід: