Шрифт:
– Щасливої дороги!
ШЛЯХ
Коні бадьоро товкли лісову дорогу, але пісок поглинав тупіт копит, а колеса скрипіли, пищали, співали кожне своїм голосом і на свою силу.
Отако в сутіні зеленій межи товстенними стовбурами йшли цілісінький день до самого вечора.
Зупинились на відпочинок неподалік від дороги на великій галявині.
Дядько розпорядився, щоб вози колом розташувати.
Коней розпрягли і поставили посеред табора.
Старий Талець невдоволено зауважив Півневі:
– Нехай би коні попаслися. Трави тут добрі. То і ячмінь би заощадили. У Києві буде важка праця, чим годуватимеш? Де ячменя візьмеш?
Тут дядько Півень заговорив тим голосом, якого малий ніколи не чув. Так говорила прапрабаба, коли щось їй було ненависне.
– Коней не пущу на пашу - таті можуть звести. І, крім того, Лях і Німець. Вони полоненники. І вони спокусяться втечею. А я не хочу, щоб вони тікали на моїх конях.
– Коні, вони поки що боярські… Чи ти їх у нього купив?… - говорив глузливо підстаркуватий боярський холоп.
– Я з боярином уклав угоду, що відповідаю за все на будові і в дорозі. Але боярин не сказав мені й слова, що мені забороняється когось із вас покалічити… за непослух. Це я на власний розсуд робитиму… - і він повернувся до полонеників і наказав: - Принесіть води та розбийте отой дубовий пень на паливо. І розпаліть багаття. А ти, Будий, звари кашу. Мусиш краще за нас все це вміти - адже в тебе батько скільки вже років боярам куховарить.
Потім дядько вийшов за вози, і Півник за ним. Дядько оглянув усі вози, зазирнув під колеса, перевірив осі й дишла.
Поступово Півень заспокоївся і зайшов назад межи вози.
Під начищеним лискучим казаном грало веселе полум’я, а над казаном схилився патлатий Будий і щось копирсав кописткою у паруючім вареві.
Вечеряли при зірках.
На ніч дядько розподілив три варти. Собі призначив другу. Визначив, де кому спати.
Старші холопи почали ремствувати - хіба не однаково, де кому лягати? Де хто вмостився, там і спить!
– Таті бродять по лісах! Княжі дружини посікли полки ворожі, а малі зграї розпорошились по лісах та пущах. Наша валка - золота здобич для татей.
Півник взяв клітку і покликав Реп’яха, щоб вмоститися біля тахнучого багаття.
Але дядько відтяг небожа в затінок воза.
– Отут спи!
– Кинув попону зі свого коня.
– Біля вогнища, навіть невеличкого, ти добра ціль для лучника. Він тебе бачить, а ти його - ні!
Малий прокинувся не від того, що півень Червень кричав, а від того, що дядько Півень заворушився, відчуваючи настання своєї черги,
Дядько поклав спати на своєму зігрітому місці першого стража Буда, а сам пішов межи возами. Робив крок і надовго завмирав, уважно прислухався. А разом із ним прислухався і його небіж.
Хропли час від часу коні, подзвонювали вуздечками.
З лісу час від часу пливли сумні крики дрімлюги, та на тому боці ручая пугав пугач.
А далі знов тиша.
Дядько Півень підкинув жменю дубових скіпок у затахле багаття, і червоні зблиски освітили табір. Всі спали.
Малий перекинувся голічерва, і йому аж дух захопило від яскравості та незліченності зірок.
Він довго вдивлявся в них, і йому здалось, що одні були зелені, другі білі, треті блакитні, а ще були наче й рожеві. Одні світили яскраво, інші час від часу наче блимали. І від їх далекого-предалекого миготіння малого наче заколисало, і він заснув.
Більше до самого ранку Півник не прокидався…
…По сніданню та годівлі коней рушили далі по звивистій лісовій дорозі, яку заливали часом холодні, пронизливі хвилі туману.
І знов рипіли-співали колеса, кожне на свій голос.
Холопи попримощувались на возах і куняли. Лише Німець і Лях сторожко придивлялись до всіх зворотів дороги.
Дядько взяв малого поперед себе на коня.
– Бачиш, як зирять? Запам’ятовують. Не забувають про волю, бач! Хоча вже й дітей тут наплодили.
А сам подумав: «Після княжого уроку можете тікати. Та і я вже не повернуся до цього павука, що на людей сіті плете!»
Під вечір вибрали гарне місце для ночівлі - високий пагорб над заболоченим лугом.
Сонце лише котилося за далекий чорний ліс, як зварили кулешу.
І друга ніч минула спокійно, хоча Півень весь час був напоготові, і вартових зміняв двічі.
Третій день вони посувались крізь темну похмуру пущу. Лише разів три крізь прориви в деревах на людей і коней впали згори золоті сонячні промені.