–  Ой, стережіться, ой, начувайтеся, обшарпані деревляни!
– злостиво проказала крізь зуби. Та й пішла до батька, що вже вдруге кликав її.

Коли запрягали коней на тому березі, Півник усе виклав дядькові Півню.

Той спохмурнів і спитав:

–  А вона нічого більше не говорила?

–  Жодного слова.

Дядько став ще більше насуплений і наказав пильно доглядати гінцевого коня.

–  Та ти сам ведеш коня?! Як же це я доглядатиму, дозиратиму, коли ти ось?!

–  Не годиться мені все головою крутити, роздивлятись на всі боки. Зразу помітять, а як дитина непосидюща - ніхто не зверне уваги…

По схилах сугорбів, що поросли тут яблунями чи грушами, розкидались купками невеликі садиби з істобками, коморами, курінями.

Ще один високий пагорб подолали і вже тепер на його шпилі затримались. Під ними виросла незлічена кількість будов: і величезні рублені та мазані хати, і двоповерхові зруби з опасанням, обнесені тинами та парканами, а далі вже за цими будівлями зводились дерев’яні, мазані білою глиною зруби городень. В одному місці за гострими верхами дубових паль височіли гори болонків тесаних і стовбурів ще необчухранних, купи білого каменю, червоної глини. У кількох місцях стриміли наче щогли товстенні з перекладиною нагорі, а там підвішені коліщата. Через коліщата перекинуті товстенні линви, і тими линвами гурти робітників підтягали вгору і перекладали найтовстіші дубові стовбури.

По всіх пагорбах навколо міста летіла луна від ударів сокир, цюкання тесел, ударів молотів, рипіння коліщат на колодах, криків людей.

Півникові аж голова обертом пішла від такого камешіння та ґвалту на цій будові укріплень.

Реп’ях теж збентежився всією своєю собачою натурою, і тому тулився до воза і хвоста припустив.

І ось уже валка на узвишші. Тут якраз робітники сокирами-потесами та теслами на шість граней обчухрували дубові болонки.

Дядько Півень, обсмикнувши одяг, скочив на землю. Малому було цікаво, що говоритиме з людьми його дядько, та наказ пильнувати коня треба виконувати.

А на рудого коня дійсно звернули увагу ті робітники, що розколювали клинами короткі, на зріст людини, болонки.

Люди ж робочі направили дядька до середини міста, туди, де мешкав городник.

А він мешкав у садибі під самим валом. Садиба невелика, але міцно поставлена. Парканом обнесена гостроверхим, ворота з кованими штабами. І хата в два поверхи, з гострим дахом високим.

Дядько застукав до воріт. І зразу ж рипнули двері, і на галерею виступив високий чоловік. Очі в нього глибоко запали під навислими бровами.

–  Хто такий?
– гостро спитав високий і задер підборіддя з коротким стриженим волоссям.

–  Я Півень. Я від боярина Судомировича. Привів його холопів на княжу роботу. Привіз дерево, вугіль, смолу, живицю, віск.

–  Зайди на подвір’я.

А тоді спитав, спустившись з галереї крутими сходами.

–  Скільки вас холопів?

–  Холопів десять. Два полоненика. Ще я і мій небіж, - відповів дядько Півень і чомусь схопив Півника за руку і випхав перед себе.

Тим часом двері в підклітті на першім поверсі розчинилися і звідтіля визирнуло на дядька Півня і на Півника п’ять дитячих облич. Усі з великими карими очима, геть біляві, і всі п’ятеро - дівчатка.

Старша, що вже до отроковиці наблизилась, глянула уважно на дядькове заплетене в коси волосся, що звисало на груди, сказала щось молодшим, і всі весело захихикали. Бородатий невдоволено насупився.

–  Чого так мало твій хазяїн, холопе, прислав людей?

–  Я поки що не його холоп. Я боржник на три роки. Відроблю, і вільний.

–  Слухай мене уважно, - суворо мовив до Півня городник.
– У мене списано, скільки роботи мають зробити твої люди. Як скінчите - зразу ж відпущу.

–  Господине, від боярина тобі гостинці. Куди накажеш скласти?

–  Заводь коней у двір, - вже лагідніше озвався городник і обернувся кудись у сіни.
– Ганно! Ходи відчини ворота.

І висока дебела чорноброва дівка відвела важкі стулки воріт.

Коли дядько переносив борошно, гречку, сочевицю та барильце з конопляною олією, городник стояв поруч і все списав у малесеньку книжечку з берестяних листочків. А писав бронзовим писалом, видавлюючи риси на бересті.

–  Ще щось маєш?

–  Та то… від мене… гостинець… Ви якщо… то мене… сірого… вибачайте.

Дядько витяг із рибальського начиння глек із медом. Городник розв’язав луб, відхилив покришку.

–  Ого! Травневий! Що хочеш від мене?

–  Щоб мене відпускали до церкви молитись…

–  Он як? Ну йди, йди, влаштовуйся. У покинутій хаті. Там за городнями, праворуч від воріт. Вона там одна, не схибиш. Ну, йди з богом!

І знов їм довелось проїхати під склепінням брами, яка поки що не мала другого поверху і не називалась Золотими воротами.

Спинились перед довгим присадистим житлом із трьома віконцями заволокими, вкритим грубим прогнилим лемехом.