Дядько розтяв лико на ногах бранця і легко зняв його із сідла і поставив на землю.

Півнику дядько розповів лише стільки:

–  У них у степу посуха. І мор почався. Одні пішли у Лукомор’я. Другі подались служити ляхам. Та, певно, збились із шляху. На них наш полк наскочив. Вони розбіглися. В чагарях і гаях поховались. Гайок, де мій схоронився, дружинники і моя десятка, і ті, з городка, із залоги, разів три проїхали і туди, і сюди. А я зразу побачив, що він там. Просто я чекав, щоб вони пішли всі. Тоді я зможу його взяти. А він сильний головою. Коня поклав у заростях очерету, а сам з води вийшов і виліз на вербу. Як залога рушила з гаю, я заліпив йому ззаду в хребет тупою стрілою. Він з дерева злетів і лежить. Очі закотив. Я не підходжу. Він белькотати почав. Кінь його з очерету виходить і до нього. Кінь навчений і заворожений. Став його кінь на коліна і чекає, коли той на нього залізе. Він ще до тями не прийшов, а я до нього. Підсадив його в сідло і в одну мить стриножив румака…

–  А де триногу взяв, пута їхні?

–  Ач який ти цікавий, небоже! При сідлі у чортового хіновина була! Он як! А румакові цьому ціни немає! Знаєш, скільки він вартий?

–  Дядьку! Продай його, або заміняй на робочих кобил. Тоді ти викупишся з боярського закупу. Ну за тих, покрадених кобил!

–  А от ти мене, хлопче, не вчи, що робити, краще на бісівські ігрища не бігай. Краще треба було глядіти боярських кобил. З тієї ночі я мав у рабстві гинути!… Мовчиш?… Вінок твій розбитий обушком. По твоїх слідах і загублених волошках я липу знайшов. А липа бісівська. В неї чотири кабанячі скилиці вживлено! Там знак від твого ножа! А за кору від твого вінка пелюстки зачепились. І сліди твоїх ніг і якоїсь товстої бісівської жінки. Ось і оберіг їй уломився. Мосянжовий. Ключик… Ну добре, ти заговорений. Ти завжди порятуєшся! А мені як? Твої пригоди мені вже на голову падають. Посидь тихо, поки я татей знайду слід та удавлю їх!

Малому аж шкіра пуп’янками пішла на руках. Це не була пуста похвальба чи погроза - дядько знайде слід і вдавить татей. Він не мав жодного сумніву щодо дядькових слів. І був переконаний, що дядько найближчим часом це зробить.

Але минав день, другий, третій. А дядько нікуди не зникав і все працював на подвір’ї Софії чи біля Золотих Воріт. А то разом з усіма холопами розбивав вапняк для печей і трощив грудки перепаленої глини-цем’янки.

Коня вдень стеріг і доглядав Півник. Вночі Півень сам був біля коня.

І вдень, і вночі дядько і небіж привчали коня до мови. А все останнє кінь знав - він умів і сидіти на задніх, як собака, і лягав, і перекидався голічерва, і міг довго тупцювати на задніх ногах.

Тільки одне було, погано - румак не любив Реп’яха.

Хлопчик чекав, що от кудись подасться дядько, влаштує засідку і жорстоко повбиває татів.

Але дядько, здавалось, і забув про свою обіцянку. А тим часом наблизилась ярмарочна п’ятниця. І великий каган, володар найвищого стола в містах Русі, дозволив на ярмарку веселі ігрища.

У цей день на Бабинім Торжку були ігрища з дозволу великого князя київського Ярослава.

Казали, що на кінські змагання приїде сам князь. Адже князь завжди їздив верхи. І пішого його майже ніхто не бачив. Навіть до Десятинної церкви він приїздив верхи, спішувався перед баштою і підіймався гвинтовими сходами на хори. Він не любив, щоб споглядали, як він кульгає, підіймаючись по мозаїчних сходинках.

Тому він підіймався сам, а тоді вже за ним всі останні заходили на хори.

Змагання були і на Бабинім Торжку, і на Подолі біля Іллінської церкви.

На базарнім майдані рухались тлуми людей. І не стільки тут було охочих помірятись силою та вправністю, як просто глядачів. Вони важко працювали всі дні. А тепер їх чекали розвага, буйне видовисько, і це було справжнє свято їхньої душі. Бо їм важка, безкінечна праця відбирала всі сили, всю наснагу, що їх можна витрачати на змагання.

Отож, було на Бабинім Торжку сила-силенна людей. А там, де збирається багато людей, зразу ж з’являються всякі торговці та потішники. В коробах вони тягали всілякі дешеві наїдки, ласощі, а також різні дрібнички та дешеві прикраси. Дуділи в дуди та вибринькували на гуслях, співали та верещали скоморохи. А от дорогого краму, чи чогось великого, ба й скотини в цей день не випадало продавати.

Перші змагались стрільці.

На чисто виметених дубових плахах провели рису за сто кроків від Подільської брами.

Біля брами поставили три стовпи і насадили білі дошки, якби абриси людських тіл.

Після того, як у церквах закінчилась вранішня відправа, вийшов базарний староста зо двома помічниками. Один з бубоном, другий із сурмою. Засурмив сурмач, закалатав у бубон другий. Як вони скінчили, староста оголосив початок.

Лучників зібралось чимало. Серед них була чи не половина стражників, що у будні дні стояли при міських брамах.

Також було чимало мисливців, що з дозволу тіуна, за певну мзду, мали право на полювання в княжих лісах.

Були стрільці з найманців - печенігів, хазар, з ясів. Були й біляві світлоокі чудини. Були рудуваті низькорослі ятвяги.

Заможні були й крамарі, що полюбляли стрільбу і лови. Кожному дозволялось стріляти трьома стрілами. Сперечались, кому першому стріляти. Вже й до лайки дійшло. Тоді втрутився базарний староста. Певно, що він багатьох із стрільців знав з попередніх змагань. Він відібрав тих, кого вважав найслабшими і поставив до риси.