Шрифт:
Сурмач задудів і оповістив всіх охочих до забав.
– Перша кров! Перша кров! Усі бачили?!
І зробив різу на своєму посохові.
Дядько від подібної халепи так роз’юшився, що не встиг варяг і мигнути, як він підскочив угору і заліпив кулаком по губах. Бризнула кров на льняну сорочку. Сурмач засурмив і поставив різу на стороні варяга.
– Перша кров! У варяга перша кров! Тепер варяг не розмахував рукою, а намагався вдарити знизу вгору. І таки зачепив. Розбита губа закровила.
– Друга кров!!!
– загорлали в натовпі.
Півень підстрибнув і вдарив варяга кулаком, наче ножем утяв.
Червона, обпечена сонцем шкіра на вилиці трісла і кров бризнула на плече.
Поки дядько Півень відходив назад, варяг раптом ожив. Наче запалився якимось вогнем. Наздогнав Півня на відступі і зачепив по носові. Розбитий в боротьбі ніс не витримав і легкого удару. Кров полилась на груди.
– Третя кров!
– заволав сурмач.
– Варяг переміг!
Але поки він встиг засурмити в сурму, Півень розмахнувся, як усі, на повну відкриту руку і вгатив варяга кулаком у черево.
Варяг зігнувся навпіл, затискаючи пальцями своє черево. Він, напівзігнутий, підчапав до таці і зішкріб із неї все собі в капшук.
А дядькові Півневі знов довелось іти через Подільську Браму до водограю і обмивати своє спотворене, розпухле лице.
Малий не пішов за ним. Він сидів на румакові і тримався за пакіл дубовий.
Хлопчик знав, що дядько відмиється і причапає знов на Бабин Торжок.
Ще буде змагання коней.
Що ж дядько поставить в заставу на кінських змаганнях?
Лишилась тільки печенізька шабля.
СРІБЛО ТА ЗЛАТО
Всі судна, що творились тут на березі Глибочиці, мали в своїй основі довбанки-моноксили. На них потім нарощували дошки.
А цей човен був набірний. Основа всього - рівний, як струна, дубовий киль - він хребет і опора всіх інших частин човна. Вгору від киля відходили ребра-шпангоути, плавко вигнуті, мов роги велетенських луків, і утримували напружені тонкі й предовгі дубові дошки. А корма і ніс однакової висоти зводились круто вгору і увінчувались фігурним різьбленням.
Малий спинився на половині гори і милувався спогляданням цього розбійницького човна.
«Завдовжки буде вісім з половиною косих саженів. А завширшки - півтори сажені», - подумав Півник.
Коли він виміряв довжину човна кроками, і все ствердилось, він аж запишався, що так точно визначив!
І не зчувся, як над ним виріс високий чоловік у шкіряній безрукавці, стягнутій широким пасом.
– Ну що, горобчику, подобається тобі цей човен?
– Я не Горобчик, я - Півник… Красивішого човна я не бачив. Просто казка!
– Варязький дракар! А збудували ми його удвох з новгородцем Сидором. Бо варяги наші ні чорта не вміють робити, тільки мечами січуться та вряди-годи веремію здіймають.
– А ти, господине, хіба не варяг? Ти так чудно вимовляєш слова.
– Я зі східного берега Бурштинового моря. Всі мої родичі - тільки рибалки. Але я дуже неспокійний, гарячий, - поволі і ніби трохи сонно говорив високий чоловік.
– Закортіло мені побачити світу, і втік я із варязькими купцями. І відтоді весь час із варягами на воді. Навчився в них човни будувати. Більше, ніж десять років витратив, а навчився.
– А коли ж ти, господине, воював?
– Ти на ці позначки, горобчику, дивишся?
– Він торкнувся пальцями свого потаврованого обличчя.
– Це не з бою. В бій мене варяги не дуже брали - берегли. Бо їм була потрібна не моя сила й відвага, а моє вміння…
– А хіба так буває, щоб не варяг творив краще від варягів їхні човни?
– Он як? Ти, видать, з головою, якщо допитуєшся! Буває! Хіба не твій вуй виграв кінські змагання? Чи не так?
– Так… Одначе кінь печенізький!
– А хто цього румака печенізького натравив на вороного угорця?
– Дядько…, - протягнув хлопчик і подумки додав: «Якби він не дав болотного зілля печенігу, хіба б він отак оскаженів?» А перед очима враз постала веремія на Бабинім Торжку. Курява, збита кінськими копитами і людськими ногами, маячня яскравого вбрання, галас і шалена музика.
Хазяїн вороного угорця поставив на кін три златника Володимира. Запала тиша.
І тоді дядько Півень потяг за вузду печенізького жеребця. І малий на ньому верхи.
– Дядьку, що ти робиш?
– Зашепотів хлопчик, не здогадуючись зістрибнути на землю.
– Постав шаблю! Постав шаблю!!!
– Шепотів йому згори хлопчик.