–  Ой, мамо, мамо!
– скрикнула служниця і з гуркотом покотилася на щось дерев’яне в човні.

–  О-о-о!
– застогнав розпачливо на дні човна Лях.

Півник почав спускатись униз. Тихо, обережно, зупиняючись та прислухаючись. Та нічого не міг розібрати крізь кумкання болотних кряків. Їхній переполох минув, і вони тепер з подвоєною бадьорістю кумкали та кректали, аж у вухах лящало.

При миготливому світлі багаття спостеріг, як човен приткнувся носом до кучугури і не рухався.

У два голоси на дні човна стогнали і служниця, і Лях. Коли Півник з великим зусиллям продерся до берега, так, щоб не порішити самого себе третім настороженим самострілом, він побачив - з берега нечутно спускається у воду його дядько Півень. Голий геть, обличчя наполовину залите кров’ю. А в зубах затиснув колодку тонколезого захалявника.

Наче видра, швидко й без плюскоту поплив за кучугуру очерету. Мить - розчинився у чорній теплині ночі.

Та за якийсь час на освітлену воду виплив човен і поснувся до берега, де в кущах причаївся Півник. У найзручнішому місці, де гатка була під ногами, Півень щосили погнав човна до берега і майже наполовину випхав його на траву. І зразу ж тишу розітнув розпачливий зойк.

Над човном виросло біле тіло дядька Півня і зразу ж із човна підвелась служниця із сокирою і хотіла бити його сокирою в голову. Та Півень ухилився, вивернувся і заломив їй руку за спину і щосили кинув назад у човна. Її голова дзвінко вдарилась об дерево.

Тим часом Півник бачив, як із носа човна перевалюється в траву Лях. Не те, щоб він його добре бачив - він бачив, що щось камешиться, і чув звук.

Та перше, ніж Півник зготувався туди метнути ножа, дядько вже був там і вдарив Ляха п’ятою. Лях гикнув і затих.

–  Принеси вогню і хмизу!

–  Тут глибоко! А там же гонець. Я боюсь…

–  Швидко! Бо небавом світанок!

Тремтячи більше від страху, аніж від холоду, Півник побрів по глибокій, для нього, воді до острівця.

–  Що там?
– спитав дядько Півень, роздмухуючи вогонь біля човна.

–  Печеніг підсмажив собі бока і лежить як мертвий, але дихає. Гречин лежить і важко дихає. Гонця корчі крутять - всю траву, куди руки сягають, повидирав…

Ось багаття яскраво спалахнуло, і Півник аж затрусився, як побачив служницю на дні човна. З розбитим лицем, вся перекаляна кров’ю скоцюрбилась. Тепер Півник побачив, як її дістала самострільна пастка. Стріла протнула їй праву грудь і ще під шкірою застрягла. Дівка роздерла на собі сорочку, щоб якось звільнитись від наконечника і уламків древка. Та не змогла.

У Ляха на губах пінилась жовта слина і він важко дихав, очі в нього блищали, мов у хворого на пропасницю.

Межи служницею і Ляхом, займаючи більше половини човна, лежали два короби і дві цілі телячі шкіри.

Поки Півник роздивлявся на все, дядько повивертав за спину руки і служниці, і Ляху, та й позав’язував їм і руки, й ноги сировицею. Пов’язаних кинув на траву. Вивалив короби і телятину трохи осторонь.

У звільненому човні перевіз на берег гонця і Гречина, сина перевізника і печеніга.

Всі четверо були наче п’яні, пускали слину і важко дихали. Півень теж їх пов’язав і поклав рядочком, але так, щоб не могли дотягтись один до одного.

–  Назирай за ними. Тільки почнуть повзти - бери і тни отут!
– Дядько показав на підщелеп’я печенігу.

Півень зганяв човна на острів і перевіз усе, що там знайшов. І коней перегнав. Десять коней. І самостріли познімав. І поніс кудись в темряву, туди, де підковою стояли високі верби.

«Для чого він ставить там? Щоб за нами не погнались?», - подумав Півник.

Вранці, ні, ще в переддення, все зрозумів. Інші, полонені тобто, що потроху починали оклигуватись від якогось дурману, чи що, теж зрозуміли.

Півень по одному підтяг їх до верб і поприв’язував до стовбурів. І поприпинав їх їхніми ж линвами і сировицею.

Від насторожених у траві самострілів до бранців протягнув міцні жилки.

«І де він їх узяв?!», - очманіло подумав Півник…

А Півень, стоячи збоку від служниці, вже питав:

–  Для чого короби їм? Ти знаєш?

Служниця нічого йому не відповіла і відвернула голову. Тоді він підійшов до Ляха:

–  Для чого короби? Чиї вони?!

–  Якби ти був лицарем, я б тобі відповів. Але ти підступний холоп, хитрий, смердючий пес! Поставив пастки, не гідні воїна! Ти і тілом і душею раб, холоп, бидло, руська худоба!

–  Ляше! Не гніви мене, не бреши на мене. Я вільна людина! Якщо я твою голову кину суддям і приведу зведених коней і весь ваш татівський реманент, - ні княжий, ні церковний суд не визнає мене винним, і боярин мене не одержить в холопи! Але не про це мова! Скажи - для чого ці короби ти сюди пер? І я тебе зразу ж відпущу. Слово даю!