–  Рабське слово сили не має! Зрада - зброя рабів!

–  Даю слово - твою полюбовницю звільню, стрілу з неї витягну і коня вам найсильнішого дам. Тоді повіриш?

–  Спочатку її звільни!… - прохрипів Лях…

Служниця подумала, що Півень її чи мордуватиме, чи ґвалтуватиме, тому вона, як він наблизився, плюнула йому в лице. А він у відповідь її вдарив по вилиці. І зразу ж блискавично видер із рани уламки стріли.

Півник стояв поруч і заглядав, як то дядько чинить.

–  Не дивись, не дивись на мою голизну, личино древлянська!

–  Я й не таке бачив! А ти, а ти… це ти в зеленім глечику принесла в істобку отруєний мед.

–  Не базікай! Приведи Кошлатого!
– не обертаючись, наказав дядько Півень.
– Я тебе відпускаю. Можеш навіть їхати за підмогою. Тільки я спочатку поприбиваю до верб!

–  Не поїду я нікуди… Відпусти його!

–  Нехай він скаже - для чого короби!

–  Він не скаже…

–  Тоді і він сконає, як оця поганська личина!
– Півень широкими кроками рушив до печеніга.

Ішов і зі свистом розсікав повітря блакитним лезом меча.

Служниця мовчала.

Ось три кроки до конюха-печеніга. Срібним променем спалахнув меч. І глухо вдарила стріла в печенігові груди.

–  Ой матінко!
– закричала служниця. А Півень вже йшов до гінця і сік мечем повітря. Навіть не зиркнувши на мертвого печеніга - стріла йому серце пробила.

–  Не тре, не тре! Я все скажу!
– заголосила служниця.
– Це для того, щоб…

–  Тихо! Не галасуй! А ти відійди!
– кинув дядько через плече Півнику, що йшов слідом за ним.

Тому Півник не чув, що вона шепотіла дядькові.

Дядько стояв, може на голову нижчий від неї, схилив голову на ліве плече, підставив угору вухо, наче недочував і все кивав і кивав на її слова.

Мовчки звільнив від пут служницю і її коханця Ляха і підвів їм міцного коня. Лях мовчки розглядався на поранену спухлу руку, зі здивуванням на обличчі обмацував пальці.

–  А де ваші припаси?
– спитав Півник.

–  Там у схованці…, - відказала служниця. Нараз почувся кашель, мов хто водою чи слиною поперхнувся, а тоді високий голос гречина.

–  Ти їх відпускаєш?! А вони ж тебе здурили… Вона йому твого полового огиря з міста вивела!!! А ти їх відпускаєш?… - спадаючим голосом закінчив гречин.

Лях і служниця кинулись бігти до заростей, та рани і пута ослабили їх…

Першого Півень наздогнав Ляха і вдарив кулаком по тімені. Лях снопом упав у мочарину. А служниця, хоч сильно поранена, вже дісталася до кущів. Та в темряві Півень і її збив з ніг ударом в потилицю.

Прив’язав обох до кашлатого коня і тягнув, волочив назад, до верб.

–  Де мій половий коник?
– питав Півень, наступаючи на горло Ляхові подертим вуглярським личаком.

Лях після останнього дядькового удару, певно, перестав уже вірити в свою фортуну. І не огризався і не ображав Півня, але мовчав затято.

І знов служниця сказала:

–  Розв’яжи мене - я приведу коня… Тільки ти відпустиш нас?…

–  Відпущу. Іди. Скільки тебе чекати?

–  Як сонце он під ту гілку дістане, - показала на низьку товстенну вербу.

І вона пішла в ранковий туман по ледь помітній стежці і її мов від міцного хмелю хитало й заносило.

–  Дядьку!
– зашепотів Півник, шарпаючи за рукав.
– Вона впаде і сконає! Або в багно завалиться…

–  Ні! Служниця страх яка витривала! Інший би від такої рани… - Він озирнувся на поборканих татей. Всі вони повернули голови за служницею. І він зашепотів Півникові:

–  Ти біжи ніби туди, до коли схованої… А там через ручай їй навперейми і за нею слідкуй. Та обережно мені!
– А тоді вголос, але не дуже сильно.
– Збігай перевір коней та принеси штиль і сокиру.

Служниця йшла не поспішаючи, то просто бігла, то сідала перепочити на купину. Назад озиралась, обертаючись усім тулубом - певно, що рана пекла її нестримно і не давала вільно рухатись.

Щоразу, коли вона починала обертатись, Півник встигав схоронитись за кущем, за шуворами, за купинами чи просто присісти у височенну траву.

Перед невеличким гайком вона спинилась і довго обдивлялась на всі боки.

Стиха покликала. Коли їй неголосно відповіли з-за чагарника, тоді вона пішла в зарості.

Півник, просто припадаючи до землі, наблизився до заростей.

–  А все?
– Спитав старий перевізник. Півник зразу впізнав його глухий і хрипкий голос.

–  На острові. Перевезли. І не знає він… Думає, що воно там, де він сховав… Ой, сестрице, обережніше… Ой болить, ой пече… І стріли, можу присягтись, у нього отруєні всі. Всі стали як дурні після блекоти… У нього, бідолашного, рука розпухла… Одна надія - встигнете… Якщо спізнимось, дурник їх заб’є.