Наступного ранку, тільки сонце з туману вискочило, малий побачив зграю ворон. Роздзьобували якусь здоровенну снулу рибину. Малий схопився за самостріл. І, напружуючись з усіх сил, напнув тятиву. Не віддихавшись, звів самостріл. Та й почав цілитись. Але вершок «горіха» ніяк не суміщався. Та й залога, що взялася за весла після сну, ще не розпрацювалась. Тому й човен не йшов рівно. З-під своєї шкіряної шапки за всім уважно споглядав Варяг.

Малий ніяк не міг прицілитись, а човен ось-ось промине таку близьку відмілину.

Варяг щось сказав веслярам і обернувся до малого. Та малий на це не звернув уваги і не помітив, що гребці враз підняли весла і човен пішов рівно і безшумно.

Це й злякало ворон, і вони з криком знялись. Та пізно! Малий натис на скобу пружини. Ворона з розчепіреними крилами впала на тверду смугу піщаної ріні.

Малий відкинув самостріл і стрибнув через борт у воду. Варяг знов щось сказав і молоді воїни затабанили. Навколо лопатей весел забурулилась вода. Не дивлячись на одяг, малий швидко повернувся до човна з вороною в зубах. Йому подали весло. І по веслу він видряпався в човен.

Коли малий подав ще теплу ворону соколятнику, він тихцем перехрестив її і тільки тоді почав годувати соколів. За Півникову влучність і рішучість його ніхто не похвалив. Ніхто й не повернув голови, щоб подивитись, що він робить.

Веслярі знов взялись до роботи і здавалось хвиля перепочинку налагодила їхні дії. І далі вже човен йшов, наче стріла.

Що малий ні разу не схибив, то всі впевнились, що справді Варяг-чародій заговорив і самостріл і Півникову руку.

Малий думав, як і всі кияни, що всі варяги - німці. Та він підслухав, як одні з них розмовляли дивною мовою, наче нашою, тільки якоюсь перекрученою. Ці троє молодих варягів виглядали як і інші воїни - високі, дужі, русоволосі та синьоокі. Говорили вони, що Дід, так вони звали Варяга, уподобав собі малого за наступника. Тому і арбалет йому заговорив і руку зачаклував. Бо хіба ж може отой мізерний вишкрябок сам стріляти так несхибно. Жодного разу не схибив! Малий тоді і спитав Варяга:

–  Скажі мені, мій господине, ти заговорив мою руку і самостріл?

–  Де ти таке слухати? Хто тобі казати таке?

–  Це оно оті красиві варяги гуторили. Я підслухав…

Варяг насупився, потер міцними довгими пальцями зморшкувате чоло:

–  Ті три єсть поморяни… Не єсть німецького роду… Я не заговорив твоя рука… Я дав твоїй здібності виходити назовні.

–  А які ти, мій господине, чарівні слова проказував, які дари духам давав?

–  Не так, не так!
– захитав головою Варяг.
– Слів не казав, жертви не жрав богам… Я майстрував самостріл. Ти арбалет взяв стріляти. І всі побачити твоя здібна стрільба.

–  Скажи мені, мій господине, благаю! У мене є ще якісь здібності? Ти ж знаєш! Ти чаклун!

–  Хто сказав, що я єсть чародій? Кажи правду!
– Варяг взяв Півника за плечі і пильно подивився в очі.

–  Ну, отой соколятник. І ті молоді варяги. І ще одна прикмета - коли з тобою, мій господине, говорять, ніхто в очі не дивиться. Бо чаклунам не можна в очі дивитись - вони всю твою силу вип’ють… А ще в тебе, мій господине, є чарівний камінь і ти ним чаклуєш!…

–  Молодець! Це є твої сили - дивитись і бачити! Але не треба слова про чари говорити… Зі словами чари пропасти. І не будуть тоді тобі удачі і всякі щастя…

Півник це затямив. І більше вони ніколи про чародійство не говорили. І чари не порушились!… Бо тільки чари могли врятувати їх у цій неймовірній подорожі в Золоті Обези!

Дива й чародійства почались з ними зразу ж після розмови про чаклунство. Не допливаючи до Порогів, вони завернули в одну з лівих Дніпрових приток. Вода протікала проти їхнього руху. І швидкість дуже зменшилась. Та не через супротивну течію, як з обережності. Щоб бува не пробити де дно об затоплені дерева. Та ще й доводилось спинятись час від часу і сходити на берег. Залазити на дерева та визирати - а чи немає де печенігів?

Знали, що печенігів побила пошесть і розпорошили сусіди. Та ніхто не міг сказати, чи всі вони щезли. Тому вої вдягли панцирі і кольчуги, насунули шоломи, підперезались мечами. А що найлегшим на човні був Півник, то він став головним дозорцем. Залазив на таке високе гілля, яке б і кота, здається, не витримало. Та і на лівому березі, і на правому крім табунів тарпанів, величезних зграй стрепетів та безлічі прудконогих сайгаків малий нічого не зауважував…

Зрештою річечка стала така вузька, що весла довелось покласти на мостини, а взятись за жердини і штовхати човна все вперед і вперед, до витоків річечки на північному сході.

І річечка скінчилась. А човен уперся обома бортами в піщані береги. Залога зразу ж розділилась на три. Одна вивантажувала все начиння на берег. Друга, на чолі з Варягом, споряджала п’ять осей міцними набірними колесами не нашої роботи. Дядько Півень спитав у Варяга:

–  Щоглу складемо на човна?

–  Ні, щогла стояти. Малий твій сидіти птахом на вершок і бути рух бан! Стежить небезпеку в степу!

Третя залога відійшла на переліт стріли і поклала стріли на тятиву. Ось з колесами, зрештою, було споряджено. І ось тоді почалось найголовніше дійство. На свист варяга всі кинулись до човна і потягли його на берег. Там, підставляючи бруси, підважуючи жердинами, тягнучи за линви, почали насаджувати човен на осі з колесами.