Негайно ж припинити! Акумулятор, електрика... Де ті хлопці, соні нещасні?

Але коли знову поставив важеля на місце, весь катер так смикнуло, що хлопець ледве не впав. Якась догадка про те, що цей важіль може дати великий бажаний ефект, майнула в хлопця.

На щитку, в обох кінцевих точках щілини, по якій рухався важіль, великими літерами було вигравіровано слова: «Анкер +! Анкер —».

— Анкер — якір! — радісно вигукнув Олег, для певності ще раз повернув важеля до точки з плюсом. Катер, погойдуючись, надсильно видирався з хвиль, алене відходив далі. Олег навіть констатував, що катер у цю мить перебуває на добру сотню метрів ближче До острова, аніж раніше, коли він стояв на мілині.

Океанські хвилі штурмували його, плескалися з носу вздовж корпусу корабля. І чути було, як катер то зривався разом з якорем, то знову спинявся, ніби зачепившись за мілину. Здавалося, що під натиском хвиль він навіть випростався. Ще б вирівняти його трохи, на якісь там лічені градуси, і тоді можна сміливіше дертися по палубі аж до задраєного люка, звідки Олегові ще в перші хвилини його появи на борту почувся людський стогін.

Та варто було згадати про той стогін, як хлопець, не розмірковуючи далі, таки подерся до люка. Тепер Олегом керувало подвійне почуття—цікавість і страх. Груди розпирало від невимовної радості, що він таки застопорив якорем цей корабель. Хоч ранковий холод в океані трохи дошкуляв хлопцеві, та руки дрижали від хвилювання, коли вхопився ними за один з вентилів задраєного люка.

Довелося лягти на холодний метал палуби, плечем допомагати, щоб вентиль послухався його слабкуватих дитячих рук. Із скрипом таки зрушив перший вентиль. Далі він пішов крутитися значно вільніше, навіть сам з розгону обертався на ціле півколо.

А' катер ще вище підносило на хвилях частіше почало зривати з якоря. Тепер Олегові вже неважко було Догадатися, що треба здовжити ланцюг якоря. Хлопець повернувся до будки, просто зсунувшись по палубі вниз. Лише мить потрібна була, щоб відвести важіль до себе на «плюс». Знов загуркотіло, задрижала палуба: десь розмотувався ланцюг. Катер поволі рушив за хвилею, відчувши волю. Олег ще раз повернув важіль, гуркіт ланцюга стих, катер відчутно смикнувся, мов сом на вудці, і спинився тепер уже намертво прип'ятий на здовженім ланцюзі якоря.

Нарешті знов добрався до люка. Відкрутив усі вентилі. Про холод забув, душно йому ставало. До того ж і сонце пригрівало зверху. Легенький вітерець наносив бризки з хвиль повітряною росою.

Олег злегка смикнув люк на себе. Він ворухнувся, але знов ліг на своє облежане місце.

— Важкувато, бачу, і матросам поратися біля цього господарства,— вимовив і ледве не впав, рвонувши його з усієї сили. Люк був на завісі.

Аж тепер по-справжньому почув безнадійно гіркий плач, а чи стогін. Не розмірковуючи далі, Опустив Люк, аж грюкнув ним об палубу, і прожогом кинувся по трапу, ледве усвідомлюючи, що це він спускається в трюм корабля.

Матінко моя! Які тут хороми, в порівнянні з їхньою кам'яною будовою імені Романа Гордійчука. Всюди, здебільшого по кутках, валявся матроський одяг, збитий безперервною гойданкою корабля. Між ним — вистріляні гільзи, консервні банки, зброя.

А стогін умовк. Олег озирнувся навколо, ледве орієнтуючись у цьому перехиленому приміщенні. За трапом гойдалися на завісах розчинені двері і раз у раз, погойдуючись, жалібно скрипіли.

Он хто «плакав»,— зробилося навіть соромно, що звичайний скрип обвислих дверей сприйняв за жалісливий плач.

Обережно, завмираючи від хвилювання, заглянув у ті двері. Там був одяг, консерви, книжки, посуд, зброя...

I знов той стогін. Не скрип, бо він не припинявся, а людський стогін. Кинувся до інших дверей, що тулилися збоку. Нікого. Навпроти — ще одні двері.

То де ж те живе, що так жалібно подає свій голос на порятунок?

Лячна тиша за ними. Тільки луни від ударів хвиль об залізо катера заповняли все навколо. Гарячково, вже із знанням справи, взявся відкручувати задраєні двері. Час від часу прикладав вухо, прислухався. І, весь тремтячи від хвилюючого нетерпіння, безстрашно відчинив двері...

Ледве не впав, вражений дивовижним видовищем. Міг припускати все: матроси задраїли тут африканського тигра, виводок орангутангів, гримучу змію, заряджену міну-автомат, що вибухає, коли раптово розчинити двері. Але того, що побачив, не припускав.

Група Марії Йосипівни виросла в цілий партизанський загін. Але, крім бійців, у загоні були ще й діти. В тому ж лісі довелося отаборитися надовше. Розшукали зручне, майже неприступне місце на стику двох річок.

Кінчалися серпневі дні, відцвіло благодатне літо, прокрадалася пора жовтіючого листу, пора журавлиних ключів.

Міцно стали табором. Це зв'язувало бойовість загону Марії Йосипівни.

— Я згодна,— насилу відриваючись од власних думок, мовила Марія на пропозицію Віктора.— Але затримуватися далі на цьому місці не треба. Надходить осінь, підуть дощі. В оцих землянках з дітьми не всидимо. Та й фронт відходить усе далі, вже десь біля Дніпра. Після ліквідації обох мостів гітлерівці принишкли тут, кудись перебазувалися. Навіть залізнична комендатура виїхала. Може б, і пошукати їх треба, не давати спокою в тилах.