— Мені немає чого вас переконувати. Не в гардеробі ж я його, як зрадлива жінка коханця, приховаю...

Коли б зашарудів ключ у дверях, Лужінський не ворухнувся б з місця, навіть знов сів би в те саме крісло. Адже ключа виймав сам капітан, коли замикав двері, виходячи. А тут чує його голос:

— Юнго! Ключа мені від каюти.

— Єсть ключа! — почувся бадьорий, молодий голос юнги.

«Маневри на розтяжку часу!— мигнуло блискавкою в голові.— Маневр, щоб дати мені можливість сховатись у... тому ж гардеробі». Вмить по-кошачому ступив і розчинив шафу. Двері без скрипу відчинилися й зачинилися за Лужінським. Пальто, цивільний плащ-дощовик, запах резини, цвіли..

В шафі чітко відлунювалися навколишні шуми. По сходах швидко дріботів юнга, спускаючись з ключем. Чути, як цокнуло кільце на ключі — капітан узяв ключа з руки юнги... Мимоволі шарпнув рукою в шафі: щільно і добротно зроблено. Може, під ногами приховано якийсь потаємний люк?

Та почув, як відчинилися вже вхідні двері і капітан ввічливо запропонував тому другому заходити. Останнім за капітаном, очевидно, зайшов і юнга. Вхідні двері не зачинено. Обережні кроки пантери по кімнаті. Час — як вічність!

«Коли розчинять двері шафи — вдарити ногою і негайно ж, блискавично вискочити з каюти!»

Потім... вийшли і за дверима по кілька слів мовили обоє. Юнга подріботів, вибігаючи наверх. Віддалився і притишений гомін двох. Напевне ж, пішли по сходах наверх.

Гостро вслухався в кроки на кораблі. Вони змішалися з іншими звуками, з гамором вулиці, з гомоном моря.

Як далі діяти? Чекати каштана, вийти самому не чекаючи? Тихо відхилив дверцята, виглянув. Двері були вже зачинені, хоч щілина свідчила, що їх лише прихилено. Адже вони, певне ж, замикаються автоматично.

Раптом повернулася до Лужінського його характерна особливість підпільного бійця. Він уже не боявся. Рішуче вийшов з шафи, зачинивши дверцята. Оглянув себе, беретом ударив об руку і, заспокоєний, сів у тому ж кріслі. Ніби саме цього тільки й наджидав капітан. Двері рвучко розчинилися і з ляском зачинилися.

— Ну, тепер уже можете іти. Ідіть! — безкомпромісно запропонував капітан, відмикаючи двері. Ілюзія образу Гарібальді, як тінь від хмаринки, розтанула.

— Але ж... дозвольте, синьйоре капітан. Мені радили поговорити,— розігнався був Лужінський якось-то порозумітися з дивним капітаном.

— Поговорити? Немає про що нам говорити. Мені все відомо, але я... лише брат лікаря, що вас рятує, і... капітан судна, яке через чотири, години візьме на борт батальйон мінерів флоту, віддасть швартові.

— В напрямі? — насмілився Лужінський.

— Напрям у офіцера саперів.

— Усе? — якось непевно, а чи здивовано запитав Лужінський, плекаючи якусь надію на щиріше порозуміння. Треба негайно ж виходити і зникати. Капітан байдуже знизав плечима, не міняючи очікувальної пози.

— Так. Сестра просила дочку вашого друга зателефонувати з аптеки про вас і про негайну допомогу в ту мить. Я все виконав точно. Можете іти. Сестра не має підстав бути незадоволеною братом.

Проходячи повз капітана, Лужінський кивнув головою на знак подяки. Капітан справді добросовісно виконав прохання сестри. Не діставши на свій уклін відповіді, Лужінський випростався і пішов до дверей; Навіть взявся за ручку, коли почув скрипливий, ніби примусово видушений тихий голос капітана:

— Решту може зробити юнга, йому дозволено... Але не все, що вам хотілося б.

Що саме міг зробити юнга? Що мав на увазі капітан, говорячи оте «не все»? Адже про те, що хотілося б Лужінському, тут ніхто не знає. Та мусив виходити з каюти такого дивного, як слимак прихованого в крученім панцирі, капітана. «Решту може зробити юнга...» Зв'язок?

Згадалася хвора дружина Каспара Луджіно, її лікарка та мовчазна донька. Якою щирістю бриніли не лише кожне їх слово, але і погляди, навіть зітхання.

Вже біля виходу з пароплава не знати звідки справді виринув той же юнга. Юнак, майже дитина, всю щирість якої зараз поставлено на службу чиєїсь невидимої волі. Дружина Каспара? Лікар?..

— Прего, синьйоре, — тихо запропонував і пішов геть, не озираючись. «Ну і школа ж!» — мимоволі захоплювався Лужінський, ледве постигаючи за юнгою.

Вийшли з корабля по тих же сходах наверх. Лужінський передбачливо став і застережно озирнувся. Юнга почекав його, навіть здалося, завагався, вирішував. Потім ледве помітним кивком голови запросив іти за ним. Пройшли понад будівлею майже по якомусь карнизу над водою. Той карниз мав залізні перила — значить, тут ходять. Спустилися по трапу аж до води, на якій гойдалося безліч човнів. Юнга скочив у один з них і озирнувся, кивком голови показав, щоб Лужінський зачекав у затінку стіни, а сам пострибав понад тим же причалом з човна в човен. На деяких човнах поралися заклопотані гондольєри (Гондольєра човняр). Їм ніякого діла не було до тих, хто тут проходив. Та й навряд чи хтось з них помітив під стіною не військову людину в береті. Лужінський знов зідрав його з голови, затиснув у руці. «Коли б якась інша одежа!..» — вертілося в думці.