— Так, прошу, Станіслав Лужінський. З ким маю честь?

Лужінському потрібен був час, щоб пригадати цю людину і зорієнтуватися. З віконця озвався касир, подаючи квитки і решту. Якою вдячністю до нього пройнявся Лужінський за таку нагоду ще затримати час, пригадати, вирішити.

— А пан мене міг і забути. Лише дві зустрічі,— почув відповідь. Було щось знайоме в інтонації. Невже поліцай таємної поліції Португалії, спеціальність якого — польські емігранти? — Єстем лише недавній абориген цих спасенних закутків.

— То хто ж ви, звідки мене знаєте? Адже поява політемігранта в цих затишних краях — така зрозуміла річ. Але «абориген», прошу, не зовсім ясна для мене рекомендація.

— Коли ви не маневруєте, так би мовити, прошу, пане... Лужінський, нагадаю. Обставинами змушений, як, певне, і ви, залишити батьківщину... і, звичайно ж, служу.

— В поліції?

— А що чинили б ви, з'явившись у ці краї, коли там горять усі ваші причали? Ви ж комуніст, наскільки мені не зраджує пам'ять. З інтернаціональної бригади, очевидячки, тут і застряли? Ну що ж, будьмо знайомі. Тут ми лише поляки, прошу.

— Лише поляки. Хвилинку, я допоможу дамі.

— Будь ласка. Тікати вам від мене ніякої рації немає, не раджу. Тут ми лише поляки!

Лужінського аж потом пройняло. Виходить, це таки справді шпик. Але з ним ще можна говорити. Ручний шпик португальської поліції, у якійсь мірі вигнанець з Польщі — спільники. Це він стежив ще з Опорто. Очі знайомі... так, так. Пригадується, ці ж улесливі оченята бачив під час арешту ще в Кракові. Потім... знов же у варшавському поїзді... як же його?

— Рачинський, Рубашевич?

— Феноменальна пам'ять! Вам би дорого платили в нашім відомстві. Рашевич, прошу. Признаюсь, я вас лише двічі бачив. Ну, там фотографії в політичних справах. Але, уявіть собі, впізнав! На це у нас псина пам'ять виробляється. Ви закінчили з дамою?

«Ударити й тікати! — виникло блискавичне рішення.— А куди втечеш? Знов поліція буде поставлена на ноги, зірветься справа».

— Так, пане Рашевич, політемігрант — така вже наша доля. Але, прошу, зовсім не тому, що комуніст,— вирішив іти напрямки.— Польщі, знаєте, зараз немає навіть тієї, яка утримувала таку досвідчену таємну поліцію.

Рашевич засміявся, чиркнув запальничкою і дав Лужінському запалити.

— Поліція є поліція, пане Лужінський, коли мовити про нашу рідну польську землю. Справді, там я був би особливо вдячний щасливій нагоді взяти вас. Ви ж, здається, були засуджені?.. Та ми заспокоїлися на тому, що ви загинули в Іспанії. Бачу, помилилися.

— І раді б тут довершити ще ті свої старання, пане Рашевич?

— Бруно Рашевич,— енергійно доповнив агент.— І коли ви лише політемігрант у Португалії, дозвольте вас числити за мною тільки як... поляка. Бо на приятелювання комуністи надто скупі.

— Чого ж, будь ласка! Але приятелювання навіть в еміграції, та ще, як ви сміливо визначили, по псиній пам'яті,— згодьтесь, пане Рашевич, зобов'язує до чогось більшого, ніж лише числити за собою та вимагати регулярно явок на реєстрацію.

— Абсолютно вірно. До правди, то я з вами проїхав поїздом аж з Кримбри. Навіщо ви мені тут? Але проклята звичка.

— Співчуваю.

— Ні, серйозно: недоїдав, недосипав. У цьому місті зустрінути поляка це таки щастя, згодьтеся. Коли ж, бачу, не маєте, де спинитися, тричі радий. Живу... самотній, дружина з дочкою лишилися в Кракові. Чи й живі...

— Розумію вас. Багато поляків зараз не долічаться ні жінок, ані дітей,— поспівчував Лужінський.— Що ж до квартири дякую, не хочу заважати.

— Дурниці, прошу,— зовсім просто заговорив Рашевич.— До ранку ще встигнемо заснути. Потім, давайте укладемо джентльменську угоду!

— Яку саме? — насторожився Лужінський. Йому вже зовсім відлягло на душі. Не буде ж цей Рашевич арештовувати його в чужій країні. Та і немає ніби за що.

— По скінченні війни пан Станіслав... відвідає мене в Польщі. Ну хоч би в Кракові, де ми і домовимося про наші взаємини. Згода?

— І ви мене як комуніста до закону тоді віддасте, власне до беззаконня?

— Необов'язково. Кондиції післявійськові нам зараз невідомі. У всякому разі...

— Пан Рашевич матиме на мені очко?

— Абсолютно вірно.

Це збите «абсолютно вірно» в мові поліцая не свідчило про солідний розум. Та в умовах цієї зустрічі Станіславові було не до тонкощів.

— Гаразд. Прошу, я згоден. Це очко пан Рашевич буде мати. Лише умова, доки ми обоє емігранти, бути тільки поляками. Обіцяю не завдати клопоту панові Рашевичу своїм перебуванням тут. А в Польщі в перший же день повернення до Кракова нагадаю вашій... отій пам'яті про себе.