Зійшла снігова вода, і всюди в плавнях, на лозняках, як ватерлінія весни, сохне листя торішнє, вимиті коси завислих трав…

Коней, які не пішли на ковбаси, остаточно вибракувашіх, наказано було відправити в плавні, на острови. Буде там кінський лазарет. Яких постріляють, а інших пустять на випас. Пастухом до них призначили професора Ізюмського, а в підпасичі йому…

–  Підеш ти, Колосовський, - дав наряд Віхола.
– Він професор, ти студент, якраз і буде коняча кафедра.

І прямує Богдан в конячий той лепрозорій.

Край радгоспних земель, де рівнява полів кінчається, збігають униз порослі тернинням яруги та глинища, а десь далі на південь мріє залита сонцем заплава. Коли стати на згірку, аж під обрій видно звідси ледь охопну оком мерехтливу далеч і села розкидані, потонулі в ній. Блищить хибке світло в'юнистої степової річечки, яка то гасне у рідколіссі, в берегових заростях, то знову зблискує на відкритому, щоб потім, розіллявшись на рукави, тихо увійти своїм розгалуженим гирлом у могутні води Дніпра.

Мгліє день. Стоїть, дивиться Колосовський на заімлене поиизов'я, і образ коней якихось незнищенних протинає відстань часів і епох. Від єгипетських колісниць промчалися крізь віки до цього залізного XX віку… Де ж той лазарет? Де твої буйногриві? Нагледів нарешті: жалюгідно миршаві, ніби оптичпо зменшені до розміру комах… Порозбрідавшись серед лозняків, похнюплено випасаються в мареві…

Спустившись вниз, перебрів потічок, теплий, прозорий, висвітлений до дна. За кущами сірувато-сріблистими, на яких поначіплювалось листя та сухотрави, нанесені повіпню, лишаювата коняка пасеться. По тому, як вона, змінюючи місце, натужно високо викидає голову, догадався, що ноги їй спутані. Або обранені. Чи, може, й зовсім на трьохк пасеться. Скільки їх тут бродить, вибракуваних, нещасних, в цьому кінському лепрозорії? Худоребрі, кошлаті. У ранах зііструплених. Оводи б'ють, карболкою тхне… Одна стоїть, не пасеться. Губа якось жалібно, по-старечому одвисла. Ні, не спить.

Фіолетове око скосилося на Богдана, повне смутку, повне якоїсь своєї, конячої задуми…

“Ми лиш коні, не люди. Але і в нас є своя, коняча судьба. І смуток свій, і біль. Може, ніхто з вас, людей, і не знає, що коні вміють кричати. Небагато хто чув, як коні кричать! Коли їх танки чавлять, затиснувши десь на камінних розпашілих кар'єрах. Обранених, схарапуджених, підгрібають гусеницями і роблять із них криваве місиво, життя з них вичавлюють, притиснувши разом з упряжками до скель. І очі паші кінські, великі від болю й розпуки, востаннє видивляються зелений світ і вже зазирають у морок нічогості.

А бачили ж ми лобаті граніти Поділля! Звикли до артилерійських канонад. Не лякала нас гпека бою. А які з пас вціліли після побоїщ, Дніпро перепливали відхропуючись. Були знову бої і оточення. Коней теж беруть у полон. Тепер ми тут. Пауль-управитель особисто розсортував нас. Тикаючи стеком, ходив, розглядав, і ми зненавиділи його жокейський огидно гнутий кашкет, і його вуха ослячі, і його стек. Залишив на стайнях дужих, роботящих. Вони тепер всі на роботах - у хомутах, у шлеях… Решту вибракував, щоб не мати ганьби під час можливих інспекцій з reбіту. До яких мав підозру, що хворі на can, - наказав постріляти, наш кінський могильник тут є.

А ми, вибракувані, ті, що конюх-професор нам опікун? Нас - на острів, в лознякуватий цей лепрозорій. Бродіть до особливого розпорядження. Може, знадобитесь ще райхорі з своєю коростою. Чи, може, й нас буде перестріляно згодом, щоб добути з нас шкури?

Сліпнемо тут од блиску води, закошлатілі, протхпуті карболкою та формаліном. Цілоденне оводи жалять, облипають знікчемлених, закоростявлепих нас, мовби викинутих із подій, мовбі назавжди вилучених із життя.

Були в батарейних упряжках, знали шквальні лоти, схожі були на тих давніх, оспіваних… Від білих копей античності, від рейдів червоних тачанок до оцих лазаретних змиршавілих шкап - невже це і є наш життєвий цикл? Звідти, де ми нарівні з воїнами були, літаючи на розбойовищах, до цього убогого животіння, у ранах, у виразках, зі збитими холками, з обшмульганими шиями, серед вічної туги цього лепрозорію?

Гедзі б'ють, мухи-жалиці сідають нам на загноєні рани. Між лозняками пасемось, нікого не бачимо, не чуєм нізвідки іржання. Тільки часом хтось випадковий загледить нас зоддалека, із глинищ, із круч: що за коні? Чого блукають пустопаш? Чого так сумовито обмахуються бунчуками хвостів?”

Те, що було колись професором Ізюмським, що знало зоряні карти, наводило телескопії в глибини світобудови, тепер, згорбившись, куняло відсторонено в затінку під куренем в накинутім па плечі острьопаному, поруділому сіряці… В закудланій бороді, між обротьок та попон, з ногами порепаними…

Ні, однак, не куняло. Шамраючи губами, професор зосереджено щось креслив хмизиною по піску. Острівний архімед у канцур'ї, не одразу він і помітив Колосовського. А помітивши, змахнув хмизиною свої креслення. Якесь порване коло зосталось.

–  Сонячний це годинник у вас, чи що?

–  Сонце мене зараз не цікавить.

–  А оті цикли сонячної активності… Сонячний вітер, таємничі бурі протуберанців - вони ж зостались?

Професор уважно видививсь на Колосовського. Не перший день знає він цих хлопців з барака. Ще працюючи на воловні, доглядаючи бугая племінного, що ледве його не заколов, астроном потоваришував з холодногірцями. З цікавістю приглядався: що за люди? Де береться у них оця живучість? Яка їх сила, яка мудрість підтримує своїм еліксиром, щоб не розпалась в неволі, не погасла душа? “Є серед них люди лицарської достойності”, - часом хвалився дружині, що теж разом із ним, із професором, впряжена у санчата, прибилася з міста сюди крізь хуртечі першої окупаційної зими. Вчена жінка, доцент, генетик, десь вона зараз в городній бригаді горох та квасолю прополює, - заняття їй Віхола підібрав якраз за фахом…