–  У вас вісімдесят корів, пане Рітмайстер, і майже всі дояться… Хіба вам із пані не вистача? А там голодують, там - хворі…

–  Те мене не обходить. Молоко - моя власність, ти здатна це втямити? Моє, кожною краплиною моє! Мені належить, і тільки я можу ним розпорядитись! Це справа престижу, це наш незрушний закон!

Він горланив, трясло його, аж судомило в колясці. Запевняв, що не так навіть каністра обурює, як посягання па принципи, на самі підмурки його життя. Більшовичка, баламутниця, ти маєш нахабство зазіхати на його право господаря, зневажати їхній німецький порядок-орднунг?…

Дівчина дивилась на нього, не ховаючи зневаги й презирства. “Так, ви поневолили, знещасливили нас, - ніби казала йому у відповідь, - але ж нещасні будете й ви, раби свого бездушного орднунгу!”

–  Крім закону, пане Рітмайстер, ще є почуття. Звичайне, людське. Співчувати, допомагати людині в нещасті - це, по-вашому, злочин?

–  Східна непотріб, ти ще будеш мене повчати? В таборі будеш повчати! Марш звідси! В табір її!

Того ж дня всіх причетних до справи з каністрою погнали на станцію. Надвечір вони вже опинились на чорній з-під вугілля платформі, відкритій усім вітрам. Вартовий із гвинтівкою коцюрбився поблизу, потонув у своїм настовбурченім комірі, нахляпивши пілотку на вуха.

Мчить ешелон. Всевладний німецький орднунг нависає над нами непроглядною ніччю. Летять від нас, як. у безвість, чорні придорожні дерева, гримлять віадуки… Може, треба прощатись? Чи й саме життя людське - це тільки велике й пекуче прощання? В кого довге, в кого коротке… Але завжди велике, як біль, як душа, по вінця налита до когось любов'ю… Чи ще буде інакше? Повинен же бути світ, де країни й народи не знатимуть більше нашесть, де на людей не полюватимуть, мов на сарн у заповідному лісі… І що нашестя були - це сприйматиметься як дикість, як щось зовсім протиприродне людині…

В пітьму запізно гуркоче платформа, несе. Ніби в ураганному вітрі, темними силуетами пролітають голі дерева, казарми, кірхи, пакгаузи… Де ж твої осяйні, великодушні міста, Європо? Нема їх, не чути ваших теплих атлантичних вітрів, ані вашої органної музики - нічний, із сажею, огаристий вітрюга чорними хугами свище на нас із пітьми… Нічого нема. Навіть сталевих нема в нас голок, щоб можна було ковтнути. Ані папірця, щоб написати й кинути в ніч:

Знайшлися сапери, знайшлися мінери. Знайшлися відважні душі, готові на будь-яке завдання. Останнім часом підірвалося кілька німецьких машин па старім большаку. Якимось чином міни, що залишилися де-не-де на певискороджених мінних полях, ночами перекочовували туди, на большак. Хтось їх знаходив, хтось закладав. Щоправда, міни вибухали не па землях радгоспу, і тутешніх це ніби не стосувалося. Пауль-управитсль міг навіть сказати, де треба: в нього все гаразд, шукайте деінде.

В маєтку поки що нікого не чіпали. Одначе барак весь час був у насторозі. Безперервне ходіння по лезу ножа - таким було зараз їхнє життя. По лозу - вдень і вночі. Будь-яку хвилину можуть вдертися шуцмани, витягти тебе з барака чи з тамбура стайні, чи вхопити просто па роботі. І ти знаєш, що схоплять недаром. Що нападуть на слід чогось таки вартий. Але поки що не иападали. Хтось ніби оберігав хлопців. Працюють як і раніш - хто де. І тільки нильноокий Віхола бачить, що за робота з них. Внутрішня симуляція - послідовна, продумана день крізь день.

Од Віхоли цього не приховаєш. Але мовчить. Бо вітри фронтів - їх наперед не вгадаєш: куди ще повернуть? Погода життя нестійка. Двигіт фронтів, то дальший, то ближчий, останнім часом робив із Віхоли ніби чутливий барометр. По настрою можна було вгадати: стрілка колишеться все більше, вказує на бурю… Отже, змушений був терпіти навіть цей постійний внутрішній саботаж. Опір і опір - Віхола його почуває щодня. Начебто і є робота, але яка? Скорше це тільки видимість її: все чомусь не клеїться - там порвалось, там поламалось, раз у раз переробляй, ремонтуй… І мовчи… Може, не вміють, руки в них не туди стоять? Тепер не сказав би про них цього. Є серед них слюсарі, машиністи, механіки. Є фахівці на всяке діло. Хоча б той Решетняк: він і до вил, і до коней, і шевцює, і линтварює… Все вміють, коли захочуть: восени, йоли вкривали вдовам хати, отам уже працювали без симуляції, робили на совість! Полагодять дах, вкриють, причешуть, і ще іі стріху підстрижуть - просто задивишся. І люди стоять за них горою, радяться з ними, вірять їм, вірять, що все це тільки тимчасово. Кожен полонений, як політрук самозваний, тлумачить по-своєму різні чутки, пересуває фронт, підтримує в людях надію… Відомо це Віхолі. Але ж… мовчи. Бо стрілка барометра колишеться, стрибає… А як повернуться, то ще затанцюєш тоді…

Якось на барак таки налетіли з обшуком. Ватага шуцмапів нетутешніх - з куща, з кущової поліції. Перерили все. Найшли під нарами купу вівса - якісь бджоли його наносили. Взимку багато хто з хлопців одержував наряд на роботу в зерносховище. В напівсмерках величезного безвіконного приміщення, де повно куряви, гуркоту віялок та трієрів, з ранку й до ночі сновигають постаті в шинелях - з лантухами, з лопатами, задихаючись в холодній шорсткій куряві. Шугають десь аж під стелею по сипучих ворохах, по вівсах та ячменях, провалюючись у текучі ями по пояс. Зате ж як повертаються увечері до барака, то з-за халяв, із пазух, із-за комірів кожен витрушує по кілька пригорщ зерна, і якщо вартові присутні прії цьому, то й перед ними є виправдання: саме понабиралось, по пояс пірнаєш в тому зерні, нічого це бачиш, остюками очі пороз'їдало… Вартові дивились на це крізь пальці, бо їм з роздобутків теж перепадало чиншове, а решту хлопці збирали, зсипали в кутку під парами, і то вже був їхній спільний неподільний фонд.

Під час обшуку шуцманн, сопучи, ретельно греблись у вівсові, але за самий овес нічого не сказали, - видно, шукали чогось іншого. Погреблися й пішли ні з чим.

І тієї ж ночі з'явився в бараці Випадковий Випадок.

–  Це нам пересторога, - сказав, вислухавши все. І ще сказав, що треба когось відрядити до міста. Власне, не до самого міста, а ближче трохи, в селище заводське.

Діло є.

–  Мусила б наша зв'язкова піти… Але ж її нема.
– Прісю, сестру свою, він мав на увазі.
– Хто піде?