У 1580 році він висловив тверде рішення віддати себе служінню церкві й прийняв посвяченням рук свого двоюрідного брата Карло, котрий уже в той час вважався в народі святим. Невдовзі після цього Федеріго вступив до колегії, яку заснував у Павії Карло Борромео і яка й досі зветься іменем його роду. Там, ревно віддаючись усім приписаним заняттям, він доброхіть узяв на себе ще два: навчання основ християнського вчення найбільш темних, відсталих людей і відвідини, втішання, догляд хворих і турбота про них. Завдяки своєму авторитету, який він здобув серед товаришів, він залучав їх собі на поміч у цій благородній справі. І в кожному корисному й чесному починанні він завжди був на першому місці, і навіть якби він посідав найнезначніше громадське становище, то ця першість була б йому забезпечена, дякуючи його особистим якостям. А всяких інших переваг, пов'язаних з його високим становищем, він не тільки ніколи не шукав, але й, навпаки, ухилявся від них усіма способами. Його стіл був скорше бідний, ніж простий, і одежу він носив скорше бідну, ніж просту. З цим і узгоджувалися весь спосіб його життя і його поводження. Він ніколи й не думав змінити їх, хоч би скільки кричали й скаржилися його родичі, вважаючи, що цим він принижує гідність свого дому.

Другу боротьбу йому довелось провадити зі своїми наставниками, які часом крадькома й ніби ненароком намагалися оточити Федеріго такими побутовими речами, панська розкіш яких вирізнила б його з-посеред інших вельмож і дозволила б йому виступати в ролі місцевого володаря. Чи то вони сподівались врешті здобути цим його прихильність; чи то їх спонукало до цього рабське схиляння, прагнення купатися в блиску чужої пишноти; чи то вони належали до тих обережних людей, які боязко цураються як чесноти, так і пороку, вічно проповідують, що довершеність — у золотій середині, і керуються цим усе своє життя, вважаючи себе щасливими. Федеріго замолоду не тільки не піддавався таким спокусам, але й, навпаки, ганив тих людей, що не гребували ними.

Зрозуміла річ, не доводиться дивувати тому, що за життя кардинала Карло, який був старший на двадцять шість років, Федеріго (дитиною, а згодом і підлітком) прагнув наслідувати поводження й спосіб думання свого наставника. На нього справляла величезний вплив ця статечна, велична особа, що була живим втіленням святості й підтверджувала це своїми діяннями, особа, перед чиїм авторитетом, коли б тільки це стало потрібно, в будь-яку мить шанобливо схилились би всі довкола — хоч би хто й скільки їх було. Проте заслуговує уваги те, що й після смерті кардинала ніхто не міг би подумати, що Федеріго, якому в той час було двадцять років, потребує керівника й порадника. Чимраз гучніша слава про його розум, ученість і побожність, а також зв'язки з багатьма впливовими кардиналами, престиж його родини, саме ім'я, з яким, дякуючи кардиналові Карло, звикли пов'язувати щось святе й велике,— все те, що повинне, й усе те, що може привести чоловіка до високого духовного служіння, пророчило йому успіх на цій ниві. Але, усім серцем повний того, чого не стане заперечувати жодний істинний християнин, а саме: що єдиним виправданням для піднесення чоловіка над іншими людьми може бути тільки служіння їм,— він страшився високих чинів і намагався ухилятися від них. Не тому, певна річ, що він уникав служити ближньому,— адже рідко чиє життя було так присвячене цьому, як його,— а через те, що не вважав себе ані таким гідним, ані таким здібним, щоб посісти який-небудь високий і відповідальний пост. Тим-то, коли в 1595 році папа Климент VIII запропонував йому архієпископство в Мілані, Федеріго був украй збентежений і без жодних вагань відмовився. Пізніше він поступився тільки перед настійливим повелінням папи.

Ось такі достойні вчинки — гай-гай! Декому вони можуть виявитися не під силу, та й усілякі лицеміри без великого розумового напруження можуть скористатися з них, так само як і зубоскали завжди знайдуть привід мимохідь висміяти їх. Але хіба вони від цього перестають бути істинним вираженням чесноти й мудрості? Життя — істина для слів, а слова, описуючи ці почуття, навіть якби вони сходили з уст усіх наклепників і насмішників світу, завжди залишаться прекрасними, коли їм передує життя, повне безкорисливої самопожертви.

Ставши кардиналом, Федеріго встановив для себе тверде правило: використовувати особисто для себе лише таку частку свого багатства, часу та всього іншого взагалі, яка була конче потрібна. Він твердив, як і всі твердять, що церковні прибутки — надбання бідних; з подальшого видно, як він втілював це правило в життя.

Федеріго висловив бажання дізнатись, які витрати йдуть на нього самого й на його слуг; і коли йому сказали, що вони становлять шістсот скуді (в ті часи назву скуді мала монета, яка, зберігаючи ту саму вагу й назву, пізніше стала зватися цехіном), він дав розпорядження, щоб цю суму щорік перераховували з його особистих коштів до кардинальської скарбниці, вважаючи, що йому, з таким величезним статком, негоже жити на церковні прибутки. Він був такий ощадливий і скупий стосовно себе самого, що уникав міняти одежу, не зносивши її до останку,— і все ж, як це відзначено письменниками, його сучасниками, він поєднував простоту з прискіпливою охайністю: дві риси, вкрай визначні в той неохайний і пишний вік. Так само, щоб нічого не пропадало із залишків його вбогого столу, він віддавав їх притулку для бідних,— за його розпорядженням, хтось звідти приходив щодня до трапезної й забирав усе, що залишалося. Такі турботи, певне, можуть викликати уявлення про якусь нікчемну, скупу й дражливу чесноту, про розум, який геть погруз у дріб'язкових речах і не здатний до високих задумів, коли б не було Амброзіани [113] — бібліотеки, яку Федеріго задумав з таким сміливим розмахом і вибудував від самісінького підмурка з величезними витратами. Щоб збагатити її книжками та рукописами, він (принісши як дарунок усе, що встиг доти зібрати сам з таким великим старанням і видатками) вибрав вісім дуже вчених і здібних людей, яких тільки зміг знайти, й вирядив їх купувати книжки по Італії, Франції, Іспанії, Німеччині, Фландрії, Лівану та Єрусалиму.

В такий спосіб йому вдалося зібрати близько тридцяти тисяч друкованих книг і чотирнадцять тисяч рукописів. При бібліотеці він заснував колегії вчених (усього дев'ять) і утримував їх на власні кошти до кінця свого життя; згодом, коли звичайних прибутків на це забракло, кількість колегій було скорочено до двох,— їхнім завданням стало вивчення різних наук: богослов'я, історії, словесності, церковних старожитностей, східних мов, причім кожний учений був зобов'язаний опублікувати роботу з тієї галузі, яку взявся вивчати. Сюди він долучив і колегію, яку пойменував «тримовною»,— для вивчення грецької, латинської та італійської мов; колегію для вихованців, котрі навчалися всіх цих предметів і мов, щоб згодом викладати їх; створив і друкарню для східних мов, тобто єврейської, халдейської, арабської, перської, вірменської; заснував галерею картин, галерею скульптури та школу трьох основних образотворчих мистецтв. Для останньої він уже міг знайти досвідчених учителів; що ж до всього іншого, то ми вже знаємо, якої праці коштувало йому зібрати книжки та рукописи; звичайно, важче було знайти шрифти для цих мов, у той час набагато менше поширених у Європі, ніж тепер, а ще важче — підібрати людей.

Досить сказати, що з дев'яти вчених восьмеро були молоді здібні вихованці семінарії,— з цього можна судити, якої невисокої думки він був про глибину знань загальновизнаних учених свого часу; з цим, звичайно, погодились і нащадки, геть забувши їх. В правилах, встановлених ним для користування й керування бібліотекою, відчувається постійна турбота про читачів, прекрасна не тільки сама по собі, але й з багатьох поглядів мудра та благородна, що далеко випереджала поняття та звичаї того часу. Так, бібліотекареві він приписував підтримувати зв'язки з найученішими людьми Європи, щоб діставати від них відомості про стан науки, про кращі друковані книжки з усіх галузей знань і купувати їх; він приписував також рекомендувати вченим книжки, про які вони ще не знають і які можуть виявитись для них корисними; він наказав, щоб усім — місцевим жителям та іноземцям — було надано всілякі вигоди й час для користування книжками, коли тільки у них виникне така потреба.

Така вказівка в наш час видасться всякому цілком природною, пов'язаною з самою ідеєю створення бібліотеки, але в ту добу було інакше. І в історії Амброзіани, написаної (в дусі того віку, витончено й чітко) таким собі П'єрпаоло Боскою, котрий завідував бібліотекою після смерті Федеріго, навмисне підкреслено як щось дуже, оригінальне, що в цій бібліотеці, створеній приватною особою майже цілком на власні кошти, книжки були виставлені для огляду публіки і видавались усякому, хто їх вимагав, причім читачам пропонували стільці, папір, пера та чорнило для необхідних нотаток; тим часом як по інших відомчих бібліотеках Італії книжки не тільки не виставлялись, але й були позамикані по шафах і діставалися звідти тільки для того, щоб швиденько погортати їх, та й то лише завдяки люб'язності бібліотекарів, а про вигоди читачів під час занять ніхто навіть і не думав. Тож поповнювати таку бібліотеку було однаково, що вилучати книжку з користування взагалі — на взірець одного із застарілих способів землеробства, які існували колись та й тепер нерідко трапляються і тільки виснажують грунт.