— Ні! — вигукнув той.— Ні! Далі, далі від мене! Не брудніть цієї руки, невинної і милосердної. Ви не знаєте всього того, що вчинила рука, яку ви хочете потиснути.

— Дозвольте мені,— сказав Федеріго, в палкому пориві беручи за руку Безіменного,— дозвольте мені потиснути цю руку, яка виправить стільки помилок, вчинить стільки добродіянь, полегшить стільки страждань і, беззбройна, смиренно і покірно простягнеться до своїх ворогів!

— Це вже занадто! — промовив, ридаючи, Безіменний.— Залиште мене, монсиньйоре, добрий Федеріго, залиште мене! Натовп народу дожидає вас, стільки добрих невинних душ, стільки людей, прийшлих здалеку, щоб бодай раз глянути на вас, почути вас. А ви затримуєтесь... та ще й через кого!

— Залишмо дев'яносто дев'ять овець,— відповів кардинал,— вони в безпеці пасуться на горі; я ж хочу побути з тією одною, яка заблудилась. Можливо, ці душі зараз куди щасливіші, ніж коли б їм довелося бачити свого нікчемного кардинала. Може, всевишній, сотворивши над нами чудо милосердя, наповнює їх радістю, про причину якої вони ще й не здогадуються. Може, ці люди, самі того не відаючи, пробувають у єднанні з нами; може, дух святий пробуджує в їхніх серцях неясне почуття любові до вас, і вони вже проказують за вас молитву, яку він чув, вселяючи їм милосердя до вас, ще не знайомої їм людини.

Із цими словами вія обійняв Безіменного. Той, зробивши спробу ухилитися, на мить замислився, але потім піддався, ніби скорений цим великодушним поривом і також обійняв кардинала, сховавши на його плечі своє схвильоване, змінене обличчя. Гарячі сльози капали на незаплямовану кардиналову мантію, і безгрішні руки Федеріго з любов'ю обіймали цього чоловіка, торкаючись його куртки, на якій він звичайно носив зброю насильства й підступу.

Вивільняючись з обіймів, Безіменний знов затулив очі рукою і, водночас звівши обличчя, вигукнув:

— Боже істинно великий! Боже істинно милосердний! Тепер я пізнаю себе і розумію, хто я; гріхи мої стоять переді мною; я гидкий самому собі — і однак... однак я чую полегшення, радість, так, радість, якої ніколи не відчував за все своє страхітливе життя!

— Це полегшення,— сказав Федеріго,— послане вам богом, щоб навернути вас до себе, надихнути на безповоротний вступ у нове життя, де вам доведеться стільки зруйнувати, стільки виправити, стільки оплакати.

— О я нещасний! — вигукнув синьйор.— Скільки... скільки... такого, що мені залишається тільки оплакувати! Але зате є і щойно початі справи, в які я можу урвати з самого початку, і є одна така, яку я можу урвати зараз же, розладнати, відвернути.

Федеріго почав уважно слухати, і Безіменний розповів коротко з, либонь, іще більшою огидою, ніж це зробили ми, всю історію насильства, вчиненого над Лючією, всі страхи й страждання бідолашки; як вона благала, і яке сум'яття ці благання викликали в його душі; він повідомив також, що вона все ще перебуває в його замку.

— То не гаймо часу! — вигукнув Федеріго, охоплений співчуттям і бажанням допомогти бідолашній.— Який-бо ви щасливий! Це для вас запорука прощення. Бог зробив вас знаряддям порятунку для тієї, для якої ви хотіли стати знаряддям погибелі. Хай благословить вас господь! Господь уже благословив вас! Вам відомо, звідки родом наша бідна страдниця?

Безіменний назвав Лючіїне село.

— Це недалеко звідси,— сказав кардинал,— хвала богові; і, можливо...— Мовивши це, він швиденько підійшов до столу і подзвонив у дзвіночок. Негайно із заклопотаним виглядом зайшов капелан і найперше подивився на Безіменного. Він побачив змінене обличчя, почервонілі від сліз очі, і, перевівши погляд на кардинала, помітив на його виду, під незмінною стриманістю, вияв особливої поважної радості і якоїсь майже нетерплячої заклопотаності. Капелан завмер, уже готовий розкрити рота від подиву, та кардинал вивів його з цього споглядального стану, запитавши, чи немає серед присутніх священиків курато із ***.

— Він тут, монсиньйоре,— відповів капелан.

— Негайно покличте його сюди,— звелів Федеріго,— і разом з ним — місцевого курато.

Капелан вийшов і попрямував до кімнати, де зібралося духівництво. Всі погляди повернулись до нього. А він, так і зоставшися з розкритим ротом і все ще сповненим подиву обличчям, мовив, вимахуючи піднятими руками:

— Синьйори, синьйори! Наес mutatio dexterae Excelsi. [116] — І якусь хвилину постояв мовчки. Потому, відразу перейшовши на свій звичний діловий тон, додав: — Його превелебність викликає до себе місцевого синьйора курато і курато з ***.

Перший названий відразу ступив уперед, і водночас в глибини натовпу зачувся протяглий здивований вигук:

— Мене?

— Ви синьйор курато з ***? — спитав капелан.

— Так, але...

— Його превелебність викликає вас!

— Мене? — повторив той самий голос, явно бажаючи сказати цим одним словом: «При чому ж тут я?» Цього разу, водночас із вигуком, наперед вийшов і другий курато — дон Абондіо власною персоною. Ступав він неохоче, і його обличчя виказувало щось середнє між подивом і досадою. Капелан зробив йому знак рукою, який означав: «Прошу йти за мною, чого ж ви баритеся?» Отак, ідучи попереду двох курато, він попрямував до кімнати і ввів їх досередини.