Часом ставалось, що над одним із цих пристановищ схилявся випадковий перехожий або сусід, охоплений раптовим напливом співчуття. В деяких місцях з'являлася допомога, організована з мудрішою завбачливістю, приведена в дію щедрою рукою, звиклою до широкого розмаху в справах доброчинності. То була рука доброго Федеріго. Він вибрав шістьох священиків, що вирізнялися живою й постійною любов'ю до ближнього, а також міцною побудовою тіла, розбив їх по двоє й виділив кожній парі третину міста для обходу в супроводі носіїв, вантажених одягом, різноманітною їжею та всякими засобами, що швидко поновлювали силу. Щоранку ці три пари вирушали в різні боки, підходили до тих, хто безпорадно лежав на землі, й подавали кожному необхідну допомогу. Той, хто бився в передсмертних корчах і був уже неспроможний їсти, діставав останнє напучення й втішення. Голодним роздавали суп, яйця, хліб, вино; інших, вимучених довшим постом, підкріплювали бульйоном, екстрактами, міцним вином, спершу приводячи їх до тями, а якщо в цьому була необхідність, то навіть давали їм усілякі спиртні напої. На додачу обдаровували одежею тих, чия нагота була неприкрита й відразлива.

Але допомога на цьому не кінчалася: доброму пастиреві хотілось, щоб принаймні в межах свого досягу вона приносила справжнє, а не швидкоплинне полегшення. Тим, кому ця підтримка повертала достатньо сили, щоб стати на ноги й ходити, давали трохи грошей, аби нужда і брак усякої підтримки не повернули їх дуже швидко знов до попереднього стану; іншим підшукували притулок і утримання в якомусь із найближчих будинків. Заможні люди здебільше приймали їх через повагу до кардинала; а тих, які бажали допомогти, але не мали засобів, священики просили прийняти бідака на повне утримання, самі встановлювали ціну й відразу сплачували її частину готівкою. Потім вони повідомляли парафіяльних священиків про цих утриманців і просили навідувати їх, та й самі надалі ходили туди. Немає потреби говорити про те, що Федеріго не обмежувався в своїх турботах лише такими винятковими випадками людських страждань і не дожидав їх, щоб надати допомогу. Його полум'яна любов до людей відчувала все, з'являлася всюди, поспішала допомогти в нужді туди, де не було змоги уникнути її, пристосовувалась, так би мовити, до тих форм, яких прибирала ця нужда. Справді, Федеріго старався назбирати чим більше засобів, ще суворіше ставився до своїх особистих витрат і частенько починав витрачати заощадження, приховані на інші потреби, які тепер вважав надто другорядними за їхнім призначенням; він вишукував усякі способи для добування грошей, щоб потім віддати все на допомогу голодуючим. Він закупив багато зерна й розіслав значну його частину в найголодніші околи своєї єпархії, а що допомога виявилась набагато слабшою від потреби, то він послав і сіль, «завдяки якій,— каже, розповідаючи про це, Ріпамонті,— лугові трави й деревна кора перетворюються на їжу». Парафіяльним священикам міста він також роздав зерно та гроші, сам постійно обходив місто квартал за кварталом, роздаючи милостиню; багатьом бідним сім'ям він допомагав таємно; в кардинальському палаці, як засвідчує в одному своєму повідомленні сучасний йому письменник, лікар Алессандро Тадіно, щоранку роздавали дві тисячі мисок рисової юшки.

Але ця широка доброчинність, яку ми, безперечно, можемо слушно назвати грандіозною, беручи до уваги те, що вона надходила тільки від одного чоловіка й спиралася лише на його кошти (бо Федеріго, своїм звичаєм, відмовлявся розподіляти чужі пожертвування),— оця доброчинність разом із пожертвуваннями від інших приватних осіб, якщо й не такими великими, а все ж численними, разом із коштами, наданими Радою декуріопів у розпорядження Трибуналу продовольства, якому було доручено розподіляти їх, виявлялася все ж дуже незначна порівняно з нуждою. Тим часом як завдяки милосердю кардинала вдавалося продовжити життя декотрим горцям, близьким до голодної смерті, інші доходили до краю. Але й перші знову потрапляли в попередній стан, коли ця допомога вичерпувалась. В інших місцях, не забутих, а тільки залишених на другу чергу, з огляду на меншу гостроту становища,— бо милосердя було змушене діяти вибірково,— нужда скоро теж ставала смертельною; народ гинув усюди, і звідусіль люди тікали до міста. Тут, скажімо, дві тисячі голодуючих, дужчих і спритніших у хисті перемагати своїх суперників і самим пробиватися вперед, добували собі юшку, щоб не померти з голоду. Однак багато тисяч бідолах залишалися позаду, гостро заздрячи цим, можна сказати, щасливцям, а тим часом серед обділених бували їхні жінки, діти, батьки. І поки в одних кварталах міста людей, кинутих напризволяще й доведених до скрути, піднімали з землі, приводили до тями, надавали їм притулок і забезпечували на якийсь час харчами,— в сотні інших місць люди падали, знемагали і навіть помирали без допомоги й без утішення.

Цілісінький день на вулицях лунало нерозбірливе гудіння благальних голосів, а вночі — приглушені стогони, уривані час від часу раптовими зойками й прокльонами, що йшли з глибини душі. Нерідко благання якого-небудь нещасного закінчувалися гострим, пронизливим криком.

Дивно, що, незважаючи на таку крайню нужду й таку силу гірких скарг, не було зроблено жодної спроби до бунту, не вихопилось жодного бунтівного вигуку, принаймні про це немає жодної згадки. А тим часом серед тих, хто жив і вмирав голодною смертю, було чимало людей, вихованих зовсім не для мовчазного терпіння. Серед них були сотні тих самих людей, що бунтували в день Сан-Мартіно. Годі припустити й те, щоб приклад чотирьох нещасних, які поплатились за інших, міг приборкати решту. Чи ж могла мати тепер якусь силу над душами цих знеможених, зібраних докупи людей згадка про ту страту, коли й вони відчували себе приреченими до повільної страти і вже переживали її? Але так уже створена людина: ми з обуренням запекло воюємо із злом звичайним і мовчки схиляємось перед злом незмірним, терплячи не без нарікань, але тупо, найвищий ступінь того, що попервах оголошували нестерпним.

Спустошення, яке чинила смерть серед цього жалюгідного натовпу, щодень поповнювалось із лишком. Безперервний потік котив спершу з довколишніх сіл, потім з усього околу, далі — з різних міст держави і, нарешті, з міст інших держав. І водночас Мілан щоденно залишали його корінні жителі: одні, щоб піти й не бачити цього жахливого горя, інші — виявивши, що в них, так би мовити, відбивали хліб нові суперники в жебрацтві. Сповнені відчаю, вони востаннє намагалися знайти підтримку в будь-якому іншому місці, де завгодно, аби тільки натовп був не такий густий, а злидні не такі страшні. І ті, й ті блукачі зустрічались, ідучи в різних напрямках, показуючи одне одному моторошне видовище й скорботний, загрозливий провісник того кінця, до якого всі наближалися. Але кожен ішов далі свою дорогою, навіть і втративши останню надію змінити свою долю, не бажаючи вертатися під небеса, що стали такі осоружні, і бачити знову ті місця, де його доведено до розпачу. Хіба що тільки хтось, втрачаючи останню силу, падав на дорозі й відразу помирав,— видовище зловісне для товаришів по нещастю, яке навіювало жах і, можливо, було німим докором для інших. «Я бачив,— пише Ріпамонті,— на дорозі попід міською стіною труп жінки... З рота в неї стирчала пожована трава, і губи були стиснуті, ніби в останньому розпачливому зусиллі... На плечі в неї висів невеликий клуночок, а спереду, прив'язане пелюшками, немовля — воно плакало й просило груді... Знайшлися жалісливі жінки, які, підібравши дитинку з землі, взяли її до себе, виконуючи поки що перші материнські обов'язки».

Контрастів розкоші й лахміття, надміру й злиднів, таких частих у нинішній час, у ту добу майже не спостерігалося. Лахміття й убогість панували майже скрізь, а те, що від них відрізнялося, ледве чи було щось більше, ніж скромна посередність. Знатні люди з'являлися у простій одежі, а бувало, й у поношеній, і навіть зовсім старій. Одні тому, що загальні причини, породивши убозтво, довели й їхні засоби до повного занепаду або ж зумовили крах уже підупалого статку, інші — боячись своїм багатством кинути виклик людському відчаєві або ж соромлячись протиставити себе громадському лиху. Насильники, досі навіювавши до себе ненависть і повагу, звиклі розгулювати в супроводі цілого хвоста браві, тепер ходили майже поодинці, з похиленою головою, неначе пропонуючи мир, закликаючи до нього. Ті, що і в добрі часи вирізнялися гуманнішим способом мислення та скромнішим поводженням, були тепер так само збентеженими, зосередженими й ніби пригніченими постійною картиною злиднів, які по тільки виключали всяку можливість допомоги, але й, можна навіть сказати, не залишали місця для жалості. У кого ще була змога подавати милостиню, тому доводилося робити сумний вибір між тим або іншим ступенем голоду, тим або іншим випадком крайньої потреби. І тільки-но чиясь милосердна рука наближалася до руки якого-небудь нещасного, як відразу довкола виникав гурт таких самих нещасних. Хто ще був дужчий, проштовхувався вперед, щоб жебрати з більшою настійливістю; знесилені старі й діти простягали схудлі руки; матері, намагаючись привернути до себе увагу, високо підіймали плачучих дітей, сяк-так загорнутих у брудні, подерті пелюшки й пониклих від кволості в них на руках.

Так минули зима й весна. Санітарний трибунал від певного часу вже не раз попереджував Трибунал продовольства про небезпеку зарази, що загрожувала місту через таку величезну кількість голодуючих, які кишіли по всіх його кварталах, і пропонував розподілити жебраків по різних притулках. Поки цю пропозицію обговорювали, поки затверджували, поки вишукували засоби, способи та приміщення, щоб здійснити її, число трупів на вулицях щодень зростало, і пропорційно зростали нерозлучні супутники лиха. Тоді в Трибуналі продовольства запропонували інший вихід, як легший і швидший, а саме: зібрати всіх жебраків, здорових і хворих, в одному місці, в лазареті, де утримувати й лікувати їх за громадський рахунок. Так і ухвалили, всупереч запереченням Санітарного трибуналу, який вважав, що при такому величезному скупченні людей небезпека, від якої саме й хотіли оберегтися, неминуче зросте.

Міланський лазарет (це на той випадок, якщо наша розповідь потрапить до рук когось, хто його не знає ні на вигляд, ні за описом) займає чотирикутну, майже квадратну обгороджену ділянку за межами міста, ліворуч від так званих Східних воріт; вона відокремлена від міських стін ровом, зовнішнім валом і ще одним невеликим ровом з усіх боків. Два поздовжні боки лазарету майже п'ятсот кроків завдовжки, два інших — коротші десь кроків на п'ятнадцять; усі чотири боки ззовні розділені на маленькі кімнатки в один поверх, а всередині вздовж трьох стін тягнеться безперервний склепінчастий портик, попідпираний невеличкими тонкими колонами.