Ті, хто з такими самими добрими намірами вже попробивався до дверей, наполегливо, силкувалися розчистити бодай трохи місця. Вдавшися до прохань і погроз, натискуючи то в один, то в другий бік з подвоєним завзяттям і новим напливом сил, які з'являються в міру наближення до бажаної мети, їм врешті вдалося розділити натовп навпіл, а потім і відтіснити його назад, тож між дверима і каретою, яка спинилася перед ними, утворився невеликий більшій прохід. Ренцо, граючи роль почасти форейтора, почасти конвойного, прибув разом із каретою й зумів стати в одну з двох шеренг співчуваючих, які водночас правили і за прикриття для карети, й за греблю проти розбурханих людських хвиль. Допомагаючи своїми дужими плечима стримувати одну з цих хвиль, він стояв на гарному місці й міг бачити все, що відбувалося.

Феррер полегшено зітхнув, побачивши перед собою цю невелику вільну місцину і ще замкнені двері, або, вірніше, ще не доламані, бо дверні гаки було вже майже вивернуто, дверні стулки розщеплено, подірявлено, розсунуто, і крізь широку щілину виднів ланцюг, погнутий, розхитаний і майже перерваний, що ледве стримував дверні стулки, не даючи їм розчинитися зовсім. Якийсь добромисник крикнув у цей отвір, щоб відмикали; другий швидко розчахнув дверцята карети; старий виткнув голову, підвівся й, спершися рукою на плече чоловіка, який розчахнув дверцята, виліз із карети й став на підніжку.

Народ юрмився з усіх боків, стаючи навшпиньки, щоб бачити краще. Тисяча облич, тисяча борід мелькали в повітрі, цікавість і загальне очікування на мить примусили всіх замовкнути. Зупинившись на підніжці, Феррер повів поглядом довкола, вітаючи юрбу поклоном, наче з амвона, і, притискаючи ліву руку до грудей, вигукнув: «Хліба і правосуддя!» Потім він, сміливий і величний, у своїй довгій мантії, зійшов додолу серед привітань, що злітали до небес.

Тим часом ізсередини відімкнули, вірніше, скінчили відмикати двері, відірвавши рештки ланцюга зі скобами, вже наполовину висмикнутими, і розширивши отвір рівно стільки, щоб впустити такого бажаного гостя.

— Скоріше, скоріше,— квапив він,— відчиняйте лишень, дайте мені ввійти; а ви, сміливці, стримуйте там юрбу, щоб не вдерлася вслід за мною... ради всього святого! Зробіть-но прохід. Та ну ж бо, синьйори, я в одну мить! — А тоді звернувся до тих, що були всередині будинку: — Тільки легше ви з цією стулкою, дайте мені пройти. Ой, мої ребра! Пожалійте мої ребра! Тепер замикайте, ой ні, постривайте, мантія моя, мантія! — І справді, її були б причинили дверима, якби Феррер досить спритно не відсмикнув шлейф, що зник услід за ним, ніби хвіст змії, яка швидко заповзала до нори, рятуючись від переслідувачів.

Коли дверні стулки захряпнулися, слуги постаралися зсередини підперти їх іще дужче. А зовні ті, хто складав ніби лейб-гвардію Феррера, працювали плечима та руками й несамовито горлали, намагаючись зберегти вільний простір і проказуючи подумки молитви, щоб усе скінчилося чимскоріше.

— Швидше, швидше,— квапив Феррер слуг у передпокої, які тісним кільцем обступили його, ахаючи та охаючи на різні лади: «Бережи вас господь, ваша ясновельможність!»

— Швидше, швидше! — повторяв Феррер.— Де ж цей нещасний чоловік?

Блідий як полотно, завідувач спускався сходами: його чи то волокли, чи то несли інші слуги. Забачивши свого рятівника, він полегшено зітхнув. Сила повернулася до нього — він почав дещо твердіше стояти на ногах, щоки в нього порожевіли; кинувшись до Феррера, він пробелькотав:

— Я цілком у руках божих і вашої ясновельможності. Тільки як же мені вийти звідси? Всі ці люди жадають моєї смерті.

— Venga usted, conmigo [74] , і будьте сміливіші: нас дожидає моя карета, швидше, швидше.— Він узяв завідувача за руку й повів до дверей, намагаючись підбадьорити його, а сам знай повторював про себе: «Aqui est'a el busilis. Dios nos valga!» [75]

Двері розчинилися. Першим вийшов Феррер, за ним завідувач, зіщулившись, тулячись до рятівної мантії, як дитина до материної спідниці. Тоді ті, що охороняли вільний простір перед будинком, попіднімали руки й капелюхи, утворивши ніби завісу, щоб затулити завідувача від погрозливих поглядів юрби. Він перший піднявся в карету й забився в найдальший куток. За ним ускочив Феррер; дверцята швидко захряпнулися. Натовп, у замішанні спостерігаючи цю сцену, збагнув, що сталося, й вибухнув бурею схвалень і прокльонів.

Відтинок дороги; який залишалося проїхати назад, міг виявитись найважчим і найнебезпечнішим. Та народ висловився цілком певно: завідувача треба перепровадити до в'язниці. А поки що карета стояла біля будинку; ті, хто полегшував проїзд Феррерові, настільки розширили прохід серед натовпу, що карета могла тепер їхати швидко й без зупинок. В міру її посування розтятий навпіл і стримуваний з боків натовп змикався позаду неї, знов зливаючись у щільну масу.

Щойно всівшися, Феррер попередив завідувача, щоб той сховався чимдалі в глиб карети і, ради всього святого, не здумав визирати. Попередження було зайве. А самому Феррерові, навпаки, необхідно було весь час показуватися, щоб відвертати на себе увагу публіки. Тож і протягом усього зворотного переїзду, як і до цього, він виголошував перед мінливою аудиторією промову, найдовшу і найбезглуздішу з усіх, які виголошував будь-коли доти. Однак час від часу він пересипав її іспанськими слівцями, що їх, обертаючись, швидко шептав на вухо своєму зіщуленому супутникові.