Щойно Ренцо ступив кілька кроків попід південним боком будівлі, як з натовпу долинув якийсь незвичайний шум і зачулися вигуки: «Стережись! Держи його!» Зіпнувшись навшпиньки, Ренцо побачив конячину, яка мчала чвалом і яку підганяв уже зовсім дивний вершник. Виявилося, що то один божевільний, побачивши біля воза випряжену й ніким не стережену тварину, миттю скочив на її неосідлану спину і, молотячи конячину по шиї кулаками та послуговуючись, замість острогів, підборами, погнав її чвалом. За ним, дико галасуючи, гналися монатті, і все це застилала хмара куряви, збитої на чималому відтинку дороги.

Отак, вражений, стомлений картиною стількох страждань, юнак добувся до воріт — місця, де їх накопичилося, мабуть, набагато більше, ніж було розкидано по всьому вже пройденому шляху. Опинившись перед ворітьми, він пройшов під склепіння й на мить застиг посеред колонади.

Нехай читач уявить собі обгороджений двір лазарету з населенням у шістнадцять тисяч зачумлених, усуціль захаращений де наметами й бараками, де возами, а де — просто людьми; оті дві нескінченні анфілади портиків праворуч і ліворуч, переповнених хворими упереміш із трупами, що лежали на матрацах, а декотрі й так на соломі; нехай уявить собі також безперервний шум, який, наче плескіт хвиль, лунав над неосяжним лігвищем; увесь оцей велетенський мурашник, де туди й сюди снували люди, спинялися, бігли, нахилялись,— хто підводився, одужуючи, хто марив, хто ходив коло хворих. Така була картина, що відразу полонила увагу пригніченого, засмученого Ренцо й прикувала його до місця. Ми, зрозуміло, не збираємось описувати цю картину в усіх її подробицях, та й навряд чи захоче цього сам читач; і тільки супроводячи нашого юнака в його ходінні по муках, ми зупинятимемось разом з ним і наводитимемо з усього, що йому доведеться побачити, лише необхідне для розповіді про те, що він робив і що з ним траплялося.

Від воріт, де він зупинився, й аж до каплиці посередині, а звідти до протилежних воріт тяглася ніби широка алея, вільна від наметів і будь-яких постійних споруд. Глянувши туди вдруге, Ренцо помітив, як алеєю рухаються вози, а люди переносять речі, розчищаючи місце. Він побачив капуцинів і мирян, що керували цією роботою, водночас відганяючи всіх, кому там не було чого робити. Боячись, щоб його також під тим самим приводом не відшили далі, Ренцо кинувся навпростець між наметами в той бік, до якого він випадково став обличчям, а саме — праворуч.

Уважно придивляючись, куди стати ногою, він посувався вперед від намету до намету, заглядаючи до кожного, не минаючи увагою й ліжок на відкритому повітрі. Вдивляючись в обличчя, повимучувані стражданнями, поскорчувані судомою або застиглі у вічному супокої, він вишукував серед них те, знайти яке йому водночас було так страшно. Пройшовши вже досить велику відстань і вперто провадячи далі свої скорботні пошуки, він, однак, не зустрів жодної жінки. Тому Ренцо подумав, що вони мають перебувати десь-інде. Його здогад був вірний, але де саме вони могли бути, про це він не мав ані найменшого уявлення й жодних припущень. Йому повсякчас траплялися назустріч служителі, такі ж несхожі між собою своїм поводженням і одежею, як різноманітні й несхожі були спонуки, що давали їм однакову силу жити й працювати в такому місці. У одних це була повна втрата всякого почуття жалості, у інших — надлюдська жалість. Але Ренцо не наважувався звернутися із запитанням ні до тих, ні до тих, побоюючись потрапити в скрутне становище, й вирішив шукати доти, доки йому пощастить знайти жінок. Ідучи, він і далі розглядав усе довкола, проте час від часу був вимушений відводити свій засмучений погляд, ніби затуманений спогляданням стількох страждань. Та куди можна було відвести його, на чому дати йому перепочити, хіба тільки на нових стражданнях?

Навіть небо й саме повітря посилювали кошмар цих видінь, якщо тільки ще щось могло посилити його. Туман потроху згустився й зібрався в грозові хмари, які, поступово темнішаючи, заповідали буряну ніч. Тільки ближче до середини потемнілого завислого неба, ніби крізь густу імлу, блідо просвічувала сонячна куля, яка, поширюючи довкола себе тьмяне розсіяне напівсвітло, виливала на землю задушливу, мертвотну для всього живого спеку. Часом крізь безперервне гудіння цієї безладної юрми людей лунали перекоти грому, уривчасті, нерішучі, і, навіть дослухаючись, важко було сказати напевно, звідки він долинає. Його, либонь, можна було навіть сприйняти за далекий гуркіт возів, які раптово зупинялися. На довколишніх полях не ворушилась жодна гілочка, не пурхала довколо жодна пташка; і тільки ластівка, злетівши раптом над дахом лазарету, ковзнула вниз на роспростаних крильцях, ніби зібравшись торкнутися землі, але, злякавшись цього людського мурашника, швидко злетіла високо до неба й зникла. Отже, погода стояла така, коли в товаристві подорожніх нікому не спадає на думку порушити мовчанку; коли мисливець бреде замислено, втупивши зір у землю; коли селянка, працюючи в полі мотикою, сама того не помітивши, перестає співати. Одно слово, погода перед бурею, коли природа зовні наче притихла, але, стривожена якоюсь внутрішньою боротьбою, наче душить усе живе й робить обтяжливою всяку дію, відпочинок, навіть саме існування. Отож у цьому місці, призначеному для страждань і скону, людина, зчепившись на смерть із хворобою, остаточно згиналась під цим новим тягарем. Становище сотень і сотень людей швидко погіршувалось, їх остання боротьба робилась усе болісніша, а стогони, попри всю тяжкість страждання,— чимраз глухіші. Можливо, ще ніколи ця долина смутку не переживала такої жорстокої години.

Ренцо вже досить довго й марно блукав серед лабіринту наметів, коли з-посеред різноманітних стогонів і змішаних звуків він став вирізняти своєрідний крик новонароджених упереміш із меканням кіз. Він підійшов до дірявої, погано збитої перегородки, з-поза якої долинали ці дивні звуки. Зазирнувши досередини крізь широку шпару між двома дошками, він побачив огороджене місце з розкиданими по ньому наметами, і в них, як і на всьому цьому невеличкому майдані, не звичайний лазарет, а немовлят на матрацах, подушках, простирадлах і пелюшках. Біля них поралися годувальниці та інші жінки; і — що найдужче вражало й приваблювало зір — серед них бродили кози. Одно слово, то були ясла, які тільки дозволили створити місце і час. І, повторюю, дивно було бачити, як одна з цих тварин, спокійно стоячи над немовлям, підставляла йому своє вим'я, а інша прибігала на дитячий писк із якоюсь майже материнською турботливістю й зупинялася біля маленького годованця, намагаючись якнайзручніше стати над ним, і мекала, і крутилася, ніби просячи, щоб прийшли на допомогу їм обом.

Тут і там сиділи годувальниці, даючи немовлятам грудь. Декотрі робили це з такою любов'ю, аж всяк, кому випадало стати свідком цього, починав сумніватися, чи їх привело сюди прагнення заробити грошей, а чи те мимовільне співчуття, яке само розшукує нужду і горе. Одна з них з прикрістю відняла від своєї виснаженої груді плачуче маля й зі смутком пішла шукати собі на заміну козу. Друга зворушеним поглядом дивилась на заснуле на її грудях немовля і, ніжно поцілувавши його, пішла до одного з куренів укласти його на матрацик. А третя, годуючи груддю чужу дитину, не те щоб із викликом, але з якимсь затаєним смутком втупилася поглядом в небеса. Про що вона думала? Про що промовляли вся її постава і цей погляд? Можливо, про власну дитину, яка нещодавно смоктала цю саму грудь і, можливо, на ній же зробила свій останній подих.

Старші жінки виконували іншу роботу. Одна підбігала на плач зголоднілого немовляти, брала його на руки, несла до кози, що пощипувала жмуток зеленої трави, й клала маля тій під дійки, картаючи й водночас пестячи недосвідчену тварину, щоб вона лагідно виконала свій обов'язок. Друга поспішала прибрати бідолашне дитя, яке коза, геть поглинута годуванням другого, відбрикувала ратицею. Третя носила своє туди й сюди, заколисуючи його, намагаючись то приспати пісенькою, то заспокоїти лагідними словами, називаючи його на ймення, яке сама щойно придумала. До жінок підійшов капуцин із геть сивою бородою, несучи під пахвами двох немовлят, які пронизливо верещали, щойно підібраних біля померлих матерів. Одна з жінок підбігла забрати їх і пішла мерщій шукати серед своїх подруг і в козячій череді тих, котрі могли б замінити їм матерів.