День був похмурий, повітря важке, все небо затягло хмарами, або, вірніше, рівною неповорушною імлою, яка, здавалося, геть закрила сонце, не обіцяючи, однак, дощу. Навкруги — поля, місцями неорані й геть поспалювані, зелень — миршава, на пов'ялому, пониклому листі — ні краплі роси. На додачу це безлюддя, ця тиша поблизу великого міста повнила новою тривогою душу Ренцо, уже й так занепокоєну, й забарвлювала його роздуми в ще похмуріші тони.

Постоявши отак якийсь час, він пішов, навмання праворуч, попрямувавши, й сам того не знаючи, до Нових воріт, яких не помітив, незважаючи на близьку відстань, пішов через бастіон, що затуляв їх. Ступивши кілька кроків, він врешті почув теленькання дзвіночків, яке то затихало, то чулося знову, а відтак і окремі людські голоси. Він рушив далі і, завернувши за ріг бастіону, відразу побачив дерев'яну будку, а на порозі — вартового, який зі стомленим і неуважним виглядом спирався на мушкет. Позаду тягся частокіл, а за ним виднілися ворота, власне, два виступи в стіні з захисним дашком над стулками. Ворота були розчахнуті навстіж, як і ґратчаста хвіртка частоколу. Перед входом упоперек дороги на землі стояли зловісні ноші, куди два монатті вкладали якогось бідолаху, щоб нести його геть. То був начальник митної сторожі, який щойно захворів на чуму. Ренцо зупинився, чекаючи, доки все скінчиться. Коли монатті віддалилися й ніхто не прийшов замкнути хвіртку, Ренцо, вважаючи цю мить слушною, квапливо підступив до входу. Але вартовий сердито гукнув до нього: «Агей, куди ти?» Ренцо знов зупинився і, підморгнувши вартовому, дістав і показав йому золоту монету. Чи то перехворівши чумою, чи то відчуваючи менший страх перед нею, ніж любов до грошей, вартовий зробив Ренцо знак кинути йому монету і, коли та впала до його ніг, шепнув: «Проходь-бо мерщій». Ренцо, недовго думаючи, пройшов через хвіртку, потім — через ворота і подався далі. Ніхто його не помітив і не звернув на нього уваги. Тільки одного разу,— не встиг він іще ступити й сорока кроків,— зачулося знову: «Агей, ти куди?» Це гукнув йому вслід митний наглядач. Але цього разу Ренцо вдав, що нічого не чує, і, навіть не озирнувшись, прискорив ходу. «Агей!» — знову гукнув митник, проте голосом, в якому чулося більше роздратування, аніж рішучість. Побачивши, що його не слухаються, він знизав плечима і повернувся до своєї будки, як людина, для якої було важливіше не підходити надто близько до перехожих, аніж розпитувати їх.

Вулиця, що нею прямував Ренцо, вела тоді, як і тепер, просто до каналу під назвою Навільйо. Обабіч тяглися огорожі, виднілися церкви й монастирі, зрідка — будинки. В кінці цієї вулиці й на середині тієї, яка тягнеться уподовж каналу, височіла колона з хрестом, відома під назвою Сант-Евсебіо. А що Ренцо дивився весь час уперед, то тільки й бачив цю колону. Дійшовши до перехрестя, яке ділило вулицю майже навпіл, і роззирнувшись на всі боки, він побачив праворуч, на вулиці, що зветься великим проспектом Санта-Тереза, якогось городянина — він ішов просто до Ренцо. «Нарешті християнська душа!» — подумав юнак і відразу повернув до чоловіка, сподіваючись розпитати про потрібну йому адресу. Той теж помітив стрічного чужинця й кидав на нього здалеку підозріливі погляди, а надто коли спостеріг, що Ренцо, замість іти своєю дорогою, попрямував йому назустріч. Коли вони зійшлися, Ренцо з властивою горцям шанобливістю зняв капелюха і, тримаючи його в лівій руці, машинально застромивши праву в наголовок, ступив уже рішучіше до незнайомця. Але той, витріщивши очі, позадкував, підняв сучкуватого ціпка й, націливши його залізним наконечником просто в живіт Ренцо, крикнув:

— Геть! Геть!

— Ог-го! — і собі вигукнув юнак. Він надяг капелюх собі на голову, а що в ту мить, як казав він згодом, розповідаючи про цей випадок, йому найменше хотілося заводити будь-які суперечки, то він повернувся до цього дивака спиною й пішов далі своєю дорогою, або ж, краще сказати, тією дорогою, на яку потрапив.

Той теж пішов своєю дорогою, тремтячи від страху й озираючись. А вдома розповідав, що до нього підходив мазальник, лагідний і чемний на вигляд, але з обличчям шахрая, і в руках він тримав чи то коробочку з маззю, чи то пакунок з порошком (він не зовсім був певен, що саме), а одна рука була застромлена в капелюх, і мазальник неодмінно утнув би йому якусь штуку, коли б він не зумів утримати його чимдалі від себе. «Підступив би до мене ще на крок,— додавав він,— і я проткнув би його без усяких вагань. Клятий негідник! Як на те лихо, ми були в такому безлюдному місці, а якби здибалися в центрі Мілана, то я погукав би народ, і ми б його злапали в одну мить. Не сумніваюсь, що він мав у капелюсі і оте кляте зілля. А там, віч-на-віч, я й так багато зробив, що наполохав його, не ризикуючи накликати на себе нещастя, адже пучку порошку кинути недовго, та й вони добре наважили на цьому руку, до того ж їм допомагає сам диявол. Тепер він, напевне, гуляє по Мілану, і хто знає, скільки він там накоїть лиха!» І до кінця свого життя,— а прожив він ще довго,— щоразу, коли заходила мова про мазальників, він повторював свою історію, причому докидав: «Ті, хто ще наважується твердити, що це брехня, хай мені цього не кажуть, бо все це треба було побачити на власні очі».

Далекий від найменшого уявлення про небезпеку, якої він уник, і скорше розлючений, аніж наляканий, Ренцо простував далі, розмірковуючи про те, як із ним обійшлися, і в якійсь мірі здогадуючись, що саме міг подумати про нього той стрічний. Та все це здавалось йому геть неймовірним, і він дійшов висновку, що перехожий був просто божевільний. Однак Ренцо подумав: «Справа почалася погано. Така вже, видно, моя нещаслива доля в цьому Мілані. Коли я заходив до міста, мені нібито пощастило, та потім, щойно я опинився всередині, на першому ж кроці — самі тільки неприємності. Ну що ж! Хай бог помагає... якщо я знайду... якщо мені пощастить знайти,— ет, тоді все це здаватиметься дрібницями».

Діставшись до мосту, він, не вагаючись, повернув ліворуч, на вулицю Сан-Марко, бо подумав — і цілком слушно,— що вона має вивести його в центр міста. Посуваючись уперед, він роззирався на всі боки, намагаючись розшукати бодай якусь живу душу, але побачив лише напівзотлілий труп у неглибокому рові, прокопаному між поодинокими будинками (в той час їх було ще менше) та вулицею.

Пройшовши далі, він почув вигук: «Агей, послухайте!»— і, повернувшись на голос, побачив неподалік, на балконі самотнього будиночка, бідну жінку з цілим гуртом дітлахів довкола. Гукаючи його далі, вона воднораз робила знаки рукою. Ренцо прожогом кинувся на поклик, і, коли підбіг близько, жінка сказала йому:

— Молодий чоловіче, в ім'я наших любих померлих близьких, зробіть таку ласку: сходіть до комісара й повідомте, що про нас тут забули. Нас зачинили в будинку як підозрілих, бо мій чоловік помер. Як бачите, вони забили двері, і від учорашнього ранку ніхто навіть не приніс нам попоїсти. Ось уже кілька годин ми стоїмо тут, і хоч би одна християнська душа, потрапивши мені на очі, зглянулась над нами, а мої бідолашки помирають з голоду.

— З голоду! — вигукнув Ренцо й, стромивши руки до кишень, дістав звідти обидва буханці, мовивши:— Послухайте, опустіть-но мені щось сюди, куди б я міг покласти хліб.

— Хай віддячить вам за це господь! Зачекайте хвилинку,— мовила жінка й пішла по мотузку, на якій потім опустила кошик.

Тим часом Ренцо згадав про ті буханці, що знайшов під хрестом, прийшовши першого разу до Мілана, й подумав: «Ось і повернення боргу; мабуть, це краще, ніж якби я повернув їх справжньому господареві, бо ж тут — воістину вияв милосердя».

— А ось щодо комісара, люба синьйоро,— мовив він, кладучи буханці в кошик,— то я ніяк не можу стати вам у пригоді, бо, щиро кажучи, я не тутешній і зовсім не знаю міста. Та все ж, коли зустріну чоловіка люб'язного й чемного, з яким можна буде поговорити, то скажу йому.

Жінка попросила його зробити їй таку ласку й назвала свою вулицю.

— А ви теж,— провадив Ренцо,— могли б, певно, без усяких клопотів зробити мені одну ласку, справжнє добродіяння. Чи не знаєте ви, де тут будинок одних знатних людей, великих тутешніх синьйорів, будинок ***?

— Я знаю, що такий будинок у Мілані є, але де саме він стоїть, сказати правду, не пам'ятаю. Ідіть уперед, он туди; може, хтось трапиться, хто вкаже вам, де це. Та не забудьте потурбуватися про нас.