— А проти цього юнака немає якихсь серйозних звинувачень?

— Гадаю, що ні. В перший час за нього були добряче взялися, але тепер, мені здається, тільки й зосталося, що сама лише пуста формальність.

— Коли це так, то справа неважка, і я охоче візьмуся за неї.

— І після цього всього ви не хочете, щоб вас називали чудовою людиною? Я так кажу й казатиму, вам наперекір казатиму. І навіть якби я мовчав, це нічого б не змінило, бо всі так кажуть, а відомо, що vox populi, vox Dei [182] .

Вони й справді застали всіх трьох жінок і Ренцо. Як було сприйнято їхній візит, надаю змогу судити вам самим. Гадаю, що навіть ці голі, облуплені стіни та вікна, і ослони, і кухонний посуд — усе було охоплене подивом при появі такого незвичайного гостя. Він сам почав розмову, заговоривши з щиросердою відвертістю, але воднораз делікатно й обережно, про кардинала та про інше. Потому маркіз перейшов до своєї пропозиції, задля якої, власне, й з'явився. Тут заговорив дон Абондіо, що мав доручення від синьйора встановити ціну. Після деяких церемоній та вибачень, що в цьому ділі він, мовляв, не тямить і може діяти тут лише навздогад та що він цілком покладається на синьйора маркіза, дон Абондіо назвав якусь геть недоладну суму. Покупець сказав, що зі свого боку він цілком задоволений, і, вдавши, що неправильно зрозумів, назвав подвійну ціну. Ні про яку поправку він не хотів і слухати й припинив усякі подальші розмови, запросивши все товариство назавтра після весілля пообідати в нього в маєтку, де можна буде оформити все належним чином.

«Ну й чудасія,— думав потім дон Абондіо, повернувшись додому, — оце якби чума скрізь і всюди залагоджувала так справи, то було б просто гріх згадувати її лихим словом. Навіть довелось би бажати, щоб вона з'являлася бодай раз у покоління, і, либонь, можна було б ще й укласти з нею угоду, тільки з однією умовою — неодмінно одужати самому».

Надійшов дозвіл від кардинала, надійшов виправдальний вирок, надійшов і благословенний день: радісні заручені зі спокійною певністю вирушили саме до своєї парафіяльної церкви, де їх і повінчав саме дон Абондіо. Другою, і то набагато значнішою урочистістю для них були відвідини маєтку дона Родріго. І я надаю вам змогу самим уявити собі, які думки роїлися в них у головах, коли заручені сходили вгору тим крутосхилом, коли заходили в ті ворота, та які вели розмови кожне залежно від своєї вдачі. Відзначу тільки, що серед загального веселого настрою всі по черзі не раз зауважували, що для повного торжества немає тільки бідного падре Крістофоро. А втім, швидко докидали:

— Але йому вже тепер, звичайно, краще, ніж нам.

Маркіз влаштував для них бучний бенкет. Він привів їх до чудової челядні, всадовив молодят за стіл разом з Аньєзе та вдовою і, перш ніж піти пообідати в іншому місці з доном Абондіо, забажав побути якийсь час з гостями і навіть сам допоміг обслуговувати їх. Сподіваюся, нікому не спаде на думку сказати, що набагато простіше було б накрити один загальний стіл. Але ж я назвав маркіза просто хорошою людиною, але зовсім не оригіналом, як сказали б у наш час. Я відзначив, що він був скромний, але зовсім не наголошував, що він — вершина скромності. Її в ньому було досить для того, щоб поставити себе нижче від цих добрих людей, але триматися з ними як рівний маркіз не міг.

Коли обидва обіди скінчилися, вчений правник уклав угоду. Це вже був не наш давній знайомий доктор Крутій. Він, а краще сказати — останки його перебували вже тоді, як перебувають і понині, в Кантереллі. І я сам розумію, що тим, хто не тутешній, потрібно дати пояснення.

Десь за півмилі від Лекко, майже на схилі іншої місцини, що зветься Кастелло, є урочище під назвою Кантереллі, де схрещуються дві дороги. Неподалік від перехрестя видно підвищення, ніби насипаний пагорб, з хрестом нагорі. Це не що інше, як позвалювані на купу й прикидані землею людські рештки. Переказ засвідчує, що там лежать померлі від моровиці, але не вказує, що від останньої, найсмертоноснішої, про яку пам'ять збереглася й досі. Адже вам відомо, що перекази, коли не прийти їм на допомогу, самі по собі завжди розповідають замало.

Єдиною незручністю для Ренцо була вага грошей, які він ніс із собою, вертаючись додому. Але ж ви знаєте, юнакові доводилося часом набагато сутужніше. Я вже не кажу про те, що його голова аж гула від думок: треба було обмізкувати, як зробити найкраще, щоб ці гроші давали добрий зиск; потім докладніше переглянути різні задуми та мрії на майбутнє; доводи «за» і «проти» — братися за сільське господарство чи за ремесло,— одно слово, в його голові робилося щось таке, що нагадувало зустріч двох академій минулого сторіччя, але з тією різницею, що то була приємна суперечка про те, яку з двох гарних речей можна вважати гарнішою від іншої.

Тепер тільки залишалося скласти свої пожитки й вирушити в дорогу: родині Трамальїно — на нову батьківщину, а вдові — до Мілана. Не видно було кінця сльозам, висловленням вдячності, обіцянкам навідати одне одного. Не менш зворушливе, але без сліз, було прощання Ренцо й усієї родини з другом-хазяїном. І не подумайте, що з доном Абондіо розстання відбулося холодно. Ці добрі створіння завжди зберігали в собі певну шанобливу прихильність до свого курато; та й взагалі, він завжди зичив їм добра. Ото тільки всі оці кляті справи і псують гарні стосунки.

Якщо хто-небудь спитає, чи не сумно їм було прощатися з рідним селом, із цими горами,— доведеться відповісти: звичайно, сумно. Та горя, можна сказати, на світі скрізь потрошку. Проте, слід гадати, розлука не була така вже тяжка, адже вони могли легко уникнути її, зоставшися жити вдома тепер, коли було усунуто дві головні перешкоди: дон Родріго й наказ про арешт. Але всі троє від якогось часу вже позвикали вважати своїм той край, куди виряджалися. Ренцо зумів прихилити до нього жінок, розповідаючи їм про пільги, які мають там робітники, і багато про що хороше в тамтешньому житті. До того ж усі вони пережили досить гіркі хвилини в краю, до якого поверталися тепер спиною, а смутні спогади, зрештою, завжди ніби вкривають нальотом гіркоти місця, з якими пов'язані. А коли це ще місце, де ми народилися, то такі спогади приховують у собі щось суворіше й болісніше. Адже й немовля охоче лежить на грудях своєї годувальниці, з жадібністю й довірою шукаючи соски, які ніжно кормили його досі. Та коли годувальниця, щоб відучити його, натирає їх полином, немовля відсмикує ротик, знов бере і, зрештою, відривається від них; плаче, звісно, але все ж відривається.