Однак Лючія не те щоб вважала ці повчання неправильними, але вони її не зовсім вдовольняли, і їй, хоч і неясно, здавалося, що десь в них чогось бракує. Тож, слухаючи щораз ту саму пісню й замислюючись над нею, вона якось сказала своєму моралістові:

— А чого ж я, по-вашому, навчилась? Я не шукала злигоднів, вони самі знаходили мене. Якщо тільки ви не мали на увазі,— докинула вона з чарівною усмішкою,— що я зробила помилку, покохавши вас і давши вам слово.

Спершу Ренцо був збентежений. Проте після довгих суперечок і спільних міркувань вони дійшли такого висновку: нещастя, звичайно, часто з'являються через те, що цьому сприяють певні обставини, і тоді найобережнішого й найневиннішого поводження часом буває замало, щоб уникнути їх, та ось коли вони спіткають вас із вашої ж вини, то надія на бога пом'якшує їх і робить корисними для подальшого життя. Цей висновок, хоч і зроблений людьми простими, здався нам таким слушним, що ми вирішили навести його тут як суть усієї цієї історії.

Якщо вона хоч трохи сподобалася вам, то будьте вдячні тому, хто її написав, і також трошечки тому, хто її підправив. Якщо ж, навпаки, ми тільки нагнали на вас нудьгу, то, повірте, це вийшло ненавмисне.