— Як же це так, падре! Вночі... в церкві... замикатися з жінками... як же тоді статут... падре?— І похитав головою.

Поки він вичавлював із себе ці слова, падре Крістофоро думав: «Ось бачите: якби це був переслідуваний розбійник, фра Фаціо не став би чинити йому жодної перешкоди, а бідна невинна дівчина, якій пощастило вирватися з вовчих пазурів...»

— Omnia munda mundis [56] ,— вирік він, рвучко повернувшись до фра Фаціо і забувши, що той не розуміє латини. Але ця забутливість якраз і подіяла, як було потрібно. Якби падре Крістофоро почав сперечатися, спираючись на доводи, фра Фаціо, звичайно, знайшов би інші, протилежні, і одному богові відомо, коли і як скінчилася б ця суперечка. Та зачувши латинські слова, повні таємничого змісту й промовлені з такою рішучістю, він подумав, що саме в них і має міститися вирішення всіх його сумнівів. Тож він одразу заспокоївся й сказав:

— Гаразд, вам це краще знати!

— Можете бути певні,— відповів падре і, підійшовши при слабкому світлі лампади перед вівтарем до втікачів, котрі стояли в нерішучому чеканні, сказав їм: — Діти мої, подякуйте всевишньому, який позбавив вас від великої небезпеки. Можливо, саме в цю хвилину...— Тут він став роз'яснювати те, про що натяками дав їм знати через хлопця, посланця; він і не підозрював, що вони знали про все набагато більше його самого, і вважав, що Меніко застав їх удома, перш ніж розбійники встигли проникнути туди. Ніхто не став переконувати його в протилежному, промовчала навіть Лючія, яка все ж відчула докори сумління: «Така потайливість перед такою людиною!» Але ж то була ніч плутанини, хитрощів і всяких обманів.

— Тепер ви бачите, діти мої, — провадив він далі,— що залишатися в рідному селі для вас досить небезпечно. Ви в нім народилися й нікому не вчинили зла, але — така воля господня. Це випробування, діти мої. Зносьте його терпляче, покладаючи надії на всевишнього, не почуваючи злоби, і будьте певні: настане час, коли ви будете вдоволені з того, що відбувається тепер. Я потурбувався знайти для вас притулок на перші дні. Невдовзі, сподіваюсь, ви зможете спокійно повернутися до себе додому: Господь допоможе вам у всіх ваших справах і зробить усе для вашого добра. А я, зрозуміла річ, постараюся виправдати милість, яку він виявив мені, вибравши мене засобом служіння вам, його бідним і любим змученим створінням. Ви,— провадив він, звертаючись до жінок,— можете зупинитися в ***. Там ви будете достатньою мірою захищені від усякої небезпеки і в той же час пробуватимете не дуже далеко від вашого дому. Розшукайте наш монастир, скажіть покликати отця настоятеля й передайте йому ось це послання — він стане для вас другим падре Крістофоро. Ти, Ренцо, теж повинен позбутися як чужої, так і своєї люті. Віднеси це послання до нашого монастиря в Мілані, отого, що біля східних воріт, і віддай падре Бонавентурі з Лоді. Він замінить тобі батька, наставлятиме тебе й підшукає тобі роботу, поки ти не зможеш повернутися й спокійно жити тут. Ідіть на берег озера до гирла Біоне, яка тече за кілька кроків від Пескареніко. Там, біля причалу, ви знайдете човна; гукнете: «Барка!» Вас спитають: «Для кого?» Відповідайте: «Сан-Франческо». Вас візьмуть у човна й переправлять на другий берег, де ви побачите візника, який довезе вас просто до ***.

Якби кому спало на думку поцікавитися, яким же це чином падре Крістофоро так швидко роздобув усі ці засоби перевезення по воді й по суходолу, той показав би необізнаність щодо того, який великий авторитет капуцина, котрий тішиться в народі славою святого.

Залишилося ще потурбуватися про нагляд за будинком. Падре Крістофоро взяв ключі й зголосився передати їх тим, кого вкажуть Ренцо й Аньєзе. Бідолашна жінка, видобуваючи з кишені ключа, тяжко зітхнула, згадавши, що її будинок стоїть зараз відімкнений, що всередині побував сам диявол, і хто знає, чи є там що берегти.

— Перед вашим відбуттям, — сказав чернець, — помолімося всі гуртом Господові, щоб у цій подорожі він завжди пробував з вами і насамперед дав вам сили та ревність бажати того, чого бажає він сам.— Із цими словами він укляк посеред церкви, інші наслідували його приклад. Після того як усі мовчки помолилися, падре Крістофоро тихо, але ясним голосом, розбірливо промовив: — Іще помолімося за нещасного, який вимусив нас піти на цей крок. Ми були б не гідні милосердя твого, о господи, якби всім серцем не просили цієї милості і для нього — адже ж він так її потребує! В стражданнях наших у нас є велика втіха, бо ми пробуваємо в путі, вказаній нам тобою, і коли ми прийдемо до тебе з нашими прикростями, нам їх буде зараховано. Він же — твій ворог. О нещасний! Він змагається з тобою! Змилуйся над ним, господи, пом'якши серце його, хай стане він служником твоїм. Даруй йому всі блага, яких ми можемо бажати самі для себе.

Потому, звівшись, він квапливо сказав:

— А зараз у дорогу, діти мої, не можна втрачати ані хвилини часу. Хай береже вас бог, хай буде супутником вашим ангел його. Ідіть.

Коли вони вже виходили, падре Крістофоро з хвилюванням, яке важко вимовити словами, зміненим голосом додав:

— Серце підказує мені, що ми скоро побачимося.

Звичайно, серце завжди каже тому, хто до нього прислухається, про те, що його чекає. Та чи ж багато знає серце? Так, хіба якусь дещицю з того, що вже сталося.

Не дожидаючи відповіді, фра Крістофоро пішов до ризниці. Втікачі повиходили з церкви, і фра Фаціо замкнув двері, попрощавшися з ними схвильованим голосом. В повній мовчанці попрямували вони до вказаного місця на березі озера. Там побачили човна і посідали в нього, коли обмінялися паролем. Човняр відплив, відштовхнувшись веслом від берега. Потім він узявся за друге весло і, гребучи обома, виплив на відкритий простір, правуючи до протилежного берега. Не було ані найменшого вітерцю; озеро лежало рівне та гладеньке і могло б видатися нерухомим, коли б на ньому не дрижало легке й трепетне сяйво місяця, який дивився в воду з височини небес. Чувся тільки лінькуватий і рівномірний шум прибою, що вдаряв у береговий граніт, далеке дзюркотіння води, яка розбивалася об стояки мосту, та мірний сплеск весел, котрі, розтинаючи лазурову поверхню озера, дружно піднімалися з води, розбризкуючи краплі, й знов занурювалися в неї. Розтята човном хвиля, зливаючись знов за кормою, залишала позаду смужку брижів, яка чимраз більше віддалялася від берега.

Мовчазні втікачі, пообертавшись, дивилися на гори і місцевість, освітлену місяцем і де-де вкриту густою тінню. Чітко вирізнялися села, будинки, хижки. Палаццо дона Родріго зі своєю пласкою вежею, що височіла над тісною купкою будиночків біля підніжжя гірського виступу, видавалося лютим лиходієм, який, причаївшись у темряві серед гурту сплячих, сам не спав, задумуючи злочин. Лючія побачила його й здригнулася. Її погляд ковзнув униз по схилу, туди, де лежало їхнє сільце; вона вдивилася в його околицю, розшукала свій будиночок, густу верхівку фігового дерева, перехиленого через стіну дворика, вікно своєї кімнати і, як ото сиділа в глибині човна, спершися ліктем на борт і поклавши голову на руку, ніби збираючись заснути, отак стиха й заплакала.