Усе це навіювало дівчинці думку, що її доля — стати черницею. Але батькові слова діяли на неї сильніше, ніж будь-які інші слова. Князь у всьому виявляв себе повновладним господарем, а коли заходила мова про майбутнє дітей, то його обличчя, кожне його слово виказували несхитну рішучість і невблаганну, сувору владність, які справляли на оточення враження фатальної необхідності.

З шести років Гертруду віддали на виховання, а вірніше, для підготовки до покликання, на яке її прирекли,— до монастиря, де ми її й зустріли. Саме місце було обрано з певним наміром. Добрий наставник наших двох жінок сказав, що синьйорин батько був першою людиною в Монці. Додавши це свідчення до деяких інших, які наш анонім ніби ненавмисне наводить то тут, то там, ми можемо твердити, що князь був дуже впливовий місцевий феодал. У всякому разі, він тішився своєю значимістю і не без підстави припускав, що в тому монастирі скоріше, ніж деінде, його дочку буде прийнято з надзвичайною люб'язністю й вишуканістю, що має спонукати її обрати монастир місцем свого постійного перебування. І він не помилився: абатиса та деякі інші черниці-інтриганки, котрі, як ото кажуть, верховодили в монастирі, зраділи, побачивши, що до них у руки потрапляє запорука заступництва, такого цінного за всяких обставин, такого славного в будь-який час. Вони прийняли пропозицію з виявами вдячності, хоч і не надмірними, зате досить виразними, й цілком підтримали згадані князем в розмові плани щодо постійного влаштування дочки в монастирі,— ці плани цілком збігалися з їхніми власними.

Щойно Гертруда ступила до монастиря, як її стали називати не на йменя, а синьйориною. Їй відвели почесне місце за столом та в спальні, її поводження ставилося за взірець іншим дівчаткам, які там виховувалися; їй перепадали нескінченні подарунки й лагідне обходження, приправлене поштивим панібратством, яке так вабить дітей до тих, хто на їхніх очах ставиться до інших дітей трохи згорда. Не те щоб усі черниці змовились заманити бідолашну в сіті: серед них було чимало простих жінок, далеких від усяких інтриг. Навіть сама думка принести дівчинку в жертву якимсь корисливим цілям викликала б у них огиду. Та всі вони, поглинуті своїми особистими справами, або не помічали всіх отих хитрощів, або ж не розуміли, скільки в них таїться зла. Одні просто не замислювались над цією справою, інші мовчали, не бажаючи зчиняти даремного галасу. Дехто з них, згадуючи, як і їх свого часу в такий же спосіб доведено до того, в чому вони згодом каялися, співчували невинній бідолашці й знаходили вихід для свого почуття, виявляючи до неї ніжні й сумні пестощі,— а та й не запідозрювала, що під цим криється якась таємниця. І все йшло далі своїм чином.

Так, мабуть, усе б і йшло, якби в Гертруди не було в цьому монастирі ровесниць. Але серед її подруг по вихованню знайшлося кілька таких, які знали, що мають вийти заміж. Вихована на думках про свою вищість, з гордістю говорячи про свою майбутню роль абатиси, начальниці монастиря, Гертруда будь-що хотіла стати предметом заздрощів для інших, однак з подивом і прикрістю зауважила, що декотрі з дівчаток анітрохи їй не заздрили.

Картинам величної, але обмеженої й холодної вищості, якою тішиться абатиса в монастирі, вони протиставляли розмаїті й звабливі описи весіль, проханих обідів, бенкетів,— як казали тоді,— веселого життя в маєтках, описи блискучих туалетів та екіпажів. Ці розповіді хвилювали Гертруду, як великий кошик щойно зірваних квітів хвилює рій бджіл: у голові їй шуміло, мозок гарячково працював. Батьки та вихователі старанно розвивали в ній вроджене марнославство, прагнучи змусити її полюбити монастир; та коли ця пристрасть знайшла собі застосування в уявленнях, ближчих вдачі дівчинки, то вона потяглася до них із захопленням, набагато жвавішим і безпосереднішим.

Шоб не здаватися гіршою від своїх подруг і водночас втішатися своєю новою пристрастю, вона відповідала подругам, що, мовляв, ніхто не має права постригти її без її згоди на те; адже й вона може взяти шлюб, оселитися в палаці, жити світським життям, і то навіть більше, ніж вони, і вона, мовляв, може зробити це, досить їй тільки захотіти, а вона зовсім не проти; і, зрештою, вона просто-таки хоче цього,— та й справді, у неї з'явилося таке бажання. Думка про те, що бути чи не бути черницею залежить від її згоди, думка, доти причаєна десь у далекому закутку її свідомості, нині розгорнулася й проявилася в усій своїй повноті. Гертруда щохвилини прикликала її на поміч, щоб спокійніше втішатися образами звабливого майбутнього. Проте за цією думкою завжди з'являлася друга: відмовити передусім треба було князю-батькові, який давно вже був упевнений, що дочка пострижеться в черниці; через цю думку душа дівчини була дуже далека від тієї певності, яка бриніла в її словах. Тоді вона починала порівнювати себе з подругами, чия впевненість була дещо іншою, і почувала до них ті гострі заздрощі, які вона спершу сама хотіла навіяти їм. Заздрячи, вона ненавиділа їх, часом її ненависть виливалася в образах, у різких вихватках, у в'їдливих словах, а часом спільність нахилів і надій присипляла цю ненависть, поступаючись місцем нестійкому миттєвому взаєморозумінню. Інколи, бажаючи втішитися бодай чимсь справжнім, непідробним, Гертруда знаходила вдоволення в тих перевагах, якими користувалася, й давала відчути свою вищість іншим. А інколи, не маючи більше сили терпіти в самотині тягар сумнівів і нездійсненних бажань, вона йшла до подруг, шукаючи в них співчуття, поради, підтримки.

В цій тяжкій боротьбі з собою та з іншими і минуло її дитинство: вона вступила в той критичний вік, коли в душу вливається ніби таємнича сила, яка підносить, скрашує, зміцнює всі прагнення, всі мрії людини, а подеколи навіть переінакшує їх або ж скеровує в непередбаченому напрямку. Раніше Гертруда в мріях про майбутнє особливо яскраво змальовувала собі багатий блиск і пишноту; а тепер щось зворушливе й ніжне, досі огортавши душу дівчини тільки легким серпанком, почало розростатися й заполонило всі її мрії. В найпотаємнішому закутку її свідомості виникло ніби якесь чудове пристановище: сюди втікала вона від довколишньої дійсності, тут надавала місце тим химерним образам, що виринали з неясних спогадів дитинства, з тієї дещиці, яку вона встигла побачити в світі, і з того, про що вона дізналася з розмов із подругами. Вона зжилася з цими образами, розмовляла з ними, відповідала собі від їхнього імені, віддавала накази й приймала всілякі вияви поваги. Іноді думки про релігію порушували ці блискучі й такі стомливі видіння. Але релігія, в тій формі, в якій її підносили нашій бідолашці і в якій вона її сприймала, не усувала гордощів, а навпаки, скорше освячувала їх як засіб для досягнення земного щастя. Позбавлена в такий спосіб своєї сутності, це була не релігія, а привид, подібний до інших. Коли цей привид виступав наперед і підкоряв собі мрії Гертруди, то ця нещасливиця, зборювана безпричинним страхом і неясним усвідомлення свого обов'язку, уявляла собі, що її відраза до монастиря і боротьба проти вмовлянь своїх батьків щодо вибору покликання — гріховні, й давала собі обіцянку спокутувати цей гріх, добровільно зачинившись у монастирі.

Згідно з тодішнім законом, дівчину не можна було постригти в черниці, доки вона не пройде випробування з боку духівника, іменованого вікарієм черниць, або когось іншого, уповноваженого на це, щоб не залишалося сумніву в тому, що вона йде на це доброхіть. Це випробування могло відбутися не раніше, як через рік після того, як вона письмово викладе вікарієві своє прохання. Черниці підступно почали домагатися, щоб Гертруда назавжди зв'язала себе, не усвідомлюючи, що робить; вони скористалися з одної хвилі розкаяння, про які ми говорили, щоб примусити її переписати й підписати таке прохання. А щоб було легше схилити її до цього, вони не проминули сказати їй і неодноразово повторювали, що це, мовляв, зрештою, тільки звичайна формальність, яка не має ніякого значення (і це було справді так) без подальших кроків, що повністю залежать тільки від неї самої. Однак не встигло ще Гертрудине прохання дійти за призначенням, як вона вже пожалкувала, що підписала його. Потому стала каятися в своєму відступництві, пробуваючи цілі дні й місяці в безперестанній зміні суперечливих настроїв. Довгий час вона приховувала це від подруг, то остерігаючись, що вони не схвалять її доброго наміру, то соромлячись признатися в своїй слабодухості. Зрештою перемогло бажання полегшити душу, дістати в подруг пораду й підтримку.

Існував і другий закон, згідно з яким дівчину могли допустити до випробування в покликанні тільки після того, як вона проживе щонайменше місяць за межами монастиря, де її виховувано. Минув уже рік від часу подання її прохання, і Гертруду попередили, що скоро її заберуть із монастиря і відведуть до будинку батьків, де вона й проведе цей місяць, виконавши все необхідне для завершення того, що вже почала. Князь та решта родичів вважали цю справу вирішеною, ніби все вже звершилося; але дівчина мала зовсім інше на думці: замість готуватися до нових кроків, вона розмірковувала над тим, як би його відступити назад. У такому скрутному становищі вона вирішила відкритися одній із своїх подруг, найвідвертішій і завжди готовій дати рішучу пораду. Та й підказала Гертруді думку письмово повідомити батька про своє нове рішення, якщо вже їй бракує духу відкрито кинути йому в обличчя «не хочу». А що безплатна порада на цім світі — річ украй рідкісна, то й Гертруді довелось розплачуватися за неї, вислуховуючи нескінченні насмішки за виявлену легкодухість. Листа було обдумано в товаристві чотирьох-п'яти найближчих подруг, написано у великій таємниці й доставлено за призначенням за допомогою надзвичайно продуманих хитрощів. Гертруда дуже хвилювалася, чекаючи відповіді, але відповіді так і не було, якщо не рахувати того, що через кілька днів абатиса покликала її до своєї келії і, не приховуючи свого презирства та співчуття, з таємничим виглядом натякнула їй про великий гнів князя і про помилку, якої вона, видно, допустилася; потім абатиса дала їй зрозуміти, що надалі, гарно поводячи себе, вона може сподіватися на повне прощення. Дівчина не зосмілилась розпитувати далі.

Нарешті настав цей такий страшний і такий бажаний день. Хоча Гертруда знала, що йде на бій, усе ж можливість покинути монастир, ці стіни, де вона була ув'язнена вісім років, проїхатись в екіпажі по відкритих полях, знов побачити місто, будинок батьків,— усе це повнило її почуттям великої радості. Що ж до бою, то бідолашка, за намовою своїх повірниць, уже вжила заходів і, як сказали б тепер, склала план дій. «Або вони захочуть примусити мене силою,— думала вона,— тоді я твердо стоятиму на своєму; буду смиренна, поштива, але не дам своєї згоди; вся річ у тім, щоб удруге не сказати «так», і я не скажу. Або ж вони почнуть умовляти мене по-доброму, але я покажу себе добрішою за них, стану плакати, благати, викличу в них співчуття; адже я, кінець кінцем, хочу тільки одного: щоб мене не приносили в жертву».