Проте, хоч хай як хотілося дівчині відповісти цілковитою відвертістю на довіру, виявлену Гертрудою, їй навіть і на думку не спадало поділитися з нею своїми новими тривогами, своїм новим нещастям, сказати про те, хто для неї цей прядильник-утікач, бо дуже не хотілося їй розголошувати цю новину, таку ганебну й прикру. Так само вона ухилялася, скільки могла, од відповідей на повні цікавості Гертрудині розпити про події перед заручинами. Але тут вона керувалася не міркуваннями розсудливості: невинній бідолашці вся її власна історія видавалася дражливішою й важчою для розповіді, ніж усі ті, які вона чула або ж могла почути від синьйори. В них ішлося про утиски, підступи, страждання,— все це сумні й страшні речі, але про них можна було говорити. А в її власній історії до всього долучалось іще одне почуття, одне тільки слово — кохання, і їй здавалося неможливим вимовити його, говорячи про себе саму, а висловитися якось інакше вона не могла, бо це здавалося їй негожим.

Така постійна настороженість часом викликала у Гертруди прикре почуття, але скільки у Лючії було прихильності, поваги, вдячності і навіть довіри! Інколи, можливо, така незвичайна соромливість, така боязливість не подобалися Гертруді ще дужче й з іншої причини, та все це зникало від солодкої думки, яка повсякчас верталася до неї, коли вона дивилася на Лючію: «Адже я роблю їй добро». І так воно насправді й було, бо, не кажучи вже про притулок, ці бесіди, ці родинні пестощі неабияк втішали Лючію. Втішала її також і безперервна праця. Вона весь час просила дати їй роботу. Навіть до приймальні завжди приносила якесь рукоділля, щоб «руки не гуляли». Проте сумні думки вдираються усюди! Ось вона все шиє й шиє (ця робота для неї майже зовсім нова), а в її мріях — рідне мотовило, а за ним — стільки всього іншого!

У наступний четвер до них знов завернув рибалка чи то якийсь інший посланець з вітанням від падре Крістофоро й знову підтвердив, що втеча Ренцо минулася щасливо. Певніших відомостей про його гіркі блукання не було зовсім, бо, як ми вже сказали читачам, капуцин сподівався отримати їх від свого міланського побратима, якому він передоручив Ренцо. Але той відповів, що так і не бачив ні юнака, ні листа. Щоправда, приходив хтось із села, питав його, але, не заставши, пішов і більше не з'являвся.

У третій четвер не було нікого. Це не тільки позбавило бідних жінок бажаного й довгожданого втішення, але й стало приводом для занепокоєння, для сотні страшних підозр, як це завжди трапляється через кожну дрібницю з тими, хто перебуває у важкому й непевному становищі. Аньєзе й раніше подумувала, як би його побувати вдома. Коли обіцяний посланець не з'явився, її рішення зміцніло. Та для Лючії відірватися від материної спідниці було нелегко. Проте пристрасне бажання довідатися про щось і певність в надійності притулку, такого безпечного й святого, зламали її опір. І вони ухвалили між собою, що назавтра Аньєзе вийде на велику дорогу й стане дожидати рибалку, який мав би проїхати мимо, вертаючи з Мілана. Вона попросить його зробити їй таку ласку — підвезти її до Пескареніко по дорозі до рідних гір. Справді, Аньєзе зустріла його, спитала, чи падре Крістофоро не давав йому яких-небудь доручень для неї. Але рибалка цілий день перед від'їздом ловив рибу й нічого не знав про ченця. Аньєзе не довелося довго просити його. Вона попрощалася з синьйорою й дочкою, поплакала, як заведено, пообіцявши негайно дати знати про себе й скоро повернутися,— й поїхала.

В дорозі нічого особливого не сталося. Як звичайно, переночували в заїзді, вдосвіта рушили далі й рано-вранці прибули до Пескареніко. На невеликому майдані перед монастирем Аньєзе розпрощалася зі своїм візником, без кінця повторюючи йому вслід: «Хай благословить вас Господь». Їй дуже хотілося, перш ніж вирушити додому, побачитися зі своїм благодійником, падре Крістофоро. Вона подзвонила в дзвіночок. У воротах з'явився фра Гальдіно, той самий, що приходив по горіхи.

— А-а, синьйоро моя, яким це вітром?

— Та я б хотіла побачити падре Крістофоро.

— Падре Крістофоро? Його немає.

— Невже? А він скоро повернеться?

— Та як вам сказати...— мовив чернець, знизуючи плечима й втягуючи поголену голову у відлогу.

— А куди ж він відбув?

— До Ріміні.

— Куди?

— До Ріміні.

— А де це?

— Далеко! — відповів чернець, прокресливши в повітрі прямовисну лінію, ніби бажаючи показати цим величезну відстань.

— Ой лишенько! Чого ж це він відбув туди так несподівано?

— Бо так зволив падре провінціал.

— То навіщо ж було відсилати його? Адже він і тут робив багато добра. О Господи!

— Якби старшим та доводилося звітуватись про свої розпорядження, то що б то був за послух, моя синьйоро?

— Воно-то так. Тільки для мене це просто погибель.

— Знаєте, мабуть, в чім річ. Очевидячки, в Ріміні виникла потреба в хорошому проповіднику (вони у нас всюди є, але часом потрібен такий чоловік, який просто створений для цього). Тамтешній падре провінціал, треба думати, й написав тутешньому падре провінціалові, чи немає, мовляв, у нього такого й такого чоловіка, а наш падре провінціал і подумав: «Тут не обійтися без падре Крістофоро». Ось так воно, мабуть, і було, розумієте?

— Ох, ми нещасні! І коли ж це він відбув?

— Позавчора!

— Отак! І чому я не послухалася свого передчуття та не приїхала за кілька днів раніше! А невідомо, коли він може повернутися? Хоча б приблизно?

— Е, моя синьйоро! Це відомо самому тільки падре провінціалові, а може, й ні. Коли у нас падре проповідник злітає вгору, то годі завбачити, на якій гілці він сяде. То туди його кличуть, то сюди, а в нас монастирі в усіх чотирьох частинах світу. Скажімо, падре Крістофоро в Ріміні наробить багато шуму своїми великопостними проповідями,— бо ж він не завжди проповідує без підготовки, як це він робить тут для рибалок і селян. Для міських кафедр у нього є свої чудові проповіді, писані, й до того ж найкращі. От усюди й поширюється слава про великого проповідника. Тож можуть прибути по нього з... та як я можу знати, звідки? І тоді доведеться посилати його туди, бо ж ми всі живемо щедротами всього світу і, воістину, зобов'язані служити цілому світові.