Одного вечора до нас прийшов сусід, пан Карп, він приніс позичені напередодні вассерваги. Коли побачив мене, остовпів. Я подякував йому за його жовті шкіряні гамаші і збрехав, що вони гріли мене у таборі. А потім розповів, що завдяки їм мені пощастило, бо я знайшов на базарі десять рублів. Від збудження зіниці пана Карпа бігали, ніби вишневі кісточки. Він склав руки, погладжував себе долонями, часто кліпав і сказав:

— Твій дідусь постійно чекав на тебе. У день його смерті гори втекли у хмари, і до міста та до всіх околиць вдерлося багато чужих хмар, ніби чужих валіз. Хмари знали, що твій дідусь далеко подорожував. Одна з хмар точно була від тебе, навіть якщо ти і не знаєш про це. О п'ятій завершився похорон, і відразу після цього півгодини падав тихий дощ. Я пригадую, що була середа, і мені ще треба було поїхати до міста за клеєм. Дорогою додому я побачив біля вашого порога безволосого щура. Його шкіра вся була у складках, він тремтів і намагався видряпатися на ваші дерев'яні двері. Я здивувався, що у нього немає хвоста і що він не сидить на своєму хвості. Коли я підійшов ближче, то побачив, що це кріт з бородавками. Він подивився на мене і надув на щоках дві білі бульбашки, якими потворно жонглював. Спершу я хотів відігнати його кінчиком парасолі, але потім не наважився. Краще не буду, — подумав я собі, — це земляний кріт, він підморгує мені білими бульбашками, це точно має щось спільне зі смертю Лео. Всі думали, що ти давно помер. Дідусь дуже чекав на тебе спочатку, а потім уже не так сильно. Усі думали, що ти помер. Ти не писав нікому, тому ти і живий.

— Це тут ні до чого, — сказав я.

Я важко дихав, бо пан Карп жував кінчик свого нерівно підстриженого вуса і дав мені зрозуміти, що він зі мною не згоден. Мама визирнула у двір, на якому не було на що дивитися, окрім шматочка неба і просмоленого даху сараю.

— Пане Карп, будьте обережні зі словами, — сказала бабця. — Раніше ви розповідали це мені по-іншому, тоді білі бульбашки стосувалися смерті мого чоловіка. Це вітання від мого померлого чоловіка, — так ви тоді сказали.

Пан Карп пробурмотів більше сам до себе, ніж до когось іще:

— Усе було саме так, як я тепер це розповідаю. Я ж не міг відразу після смерті вашого чоловіка сказати вам і про смерть Лео.

Маленький Роберт потягнув до себе вассервагу і почав шипіти: ш-ш-ш. Він посадив Мопі на дах уявного поїзда, потягнув матір за сукню і сказав:

— Сідай у поїзд, ми поїдемо на Венч.

На вассервагах коливалося повільне зелене очко. На даху потяга сидів Мопі, але усередині вагона була Беа Цакель, і вона дивилася крізь вассерваги на пальці пана Карпа. Пан Карп не сказав нічого нового, просто вимовив уголос найстрашніше. Я знав, що страх сильніший за несподіванку, у домі запанувало позбавлене радості полегшення, коли я повернувся. Я зрадив їхній траур, бо виявився живим.

Відтоді як я повернувся додому, все мало очі. Усе бачило, що моя нічийна туга за домом нікуди не зникла. Біля найбільшого вікна стояла швейна машинка з її проклятою шпулькою і нитками під дерев'яною накривкою. Грамофон знову помістили у мою обшарпану валізку, і він стояв, як і раніше, на дерев'яному столику у кутку. На вікнах висіли ті самі зелені і сині штори, ті самі квіткові візерунки зміїлися у килимах, а по краях їх оточували обшарпані китиці, шафи і двері скрипіли, коли їх відчиняли і зачиняли, як скрипіли завжди, підлога порипувала у тих самих місцях, що й раніше, перила сходів на веранду були тріснутими у тому ж місці, а кожна сходинка була вичовганою, на стелі веранди висів той самий вазонок у дротяному кошичку. Ніщо мене не обходило. Я був зачинений сам у собі і водночас викинутий із себе, я більше не належав їм, і мені бракувало себе самого.

Перед тим як я потрапив до табору, ми сімнадцять років провели разом, користувалися тими самими предметами, дверима, шафами, столами, килимами. І меншими речами, такими, як тарілки, горнята, сільничка, мило, ключі. А також світло з вікон і ламп. Тепер мене як підмінили. Ми знали одне про одного, якими ми більше насправді не є і якими більше не будемо. Бути чужими — це обтяжливо, але бути чужими і водночас жити дуже близько одне від одного — це неймовірно обтяжливо. Моя голова була всередині валізки, я дихав по-російськи. Я не хотів їхати геть, але пахнув далекими краями. Я не міг сидіти вдома цілими днями. Мені була потрібна якась робота, щоб вийти зі свого мовчання. Мені було 22 роки, але я нічого не вмів. Хіба забивання цвяхів у ящики можна назвати професією, я знову перетворився на чорнороба.

У серпні одного пізнього вечора я повернувся додому з фабрики, а на столі веранди лежав адресований мені лист. Це був лист від перукаря Освальда Енйетера. Мій батько спостерігав, як я читаю, так, буває, хтось дивиться на іншого під час їжі. Я читав:

Любий Лео! Сподіваюся, ти вже нарешті вдома. У мене вдома нікого більше не залишилося. І я поїхав далі, до Австрії. Тепер я живу у Відні, у районі Марґаретен, багато моїх земляків теж опинилося тут. Можливо, колись ти теж приїдеш до Відня, і тоді я знову зможу поголити тебе. Тут я знову працюю перукарем, один із земляків запропонував мені місце. Тур Прікуліч розповідає всім, що це він був перукарем у таборі, а я начальником. Беа Цакель пішла від нього, але попри це і вона так усім розповідає. Свою дитину вона назвала Леа. Це має щось спільного з Леопольдом? Два тижні тому будівельники знайшли Тура Прікуліча під мостом. У нього в роті був кляп із його ж власної краватки, а його чоло було розрубане посередині сокирою. Сокира лежала у нього на животі, жодних слідів убивці не знайшли. Шкода, що це був не я. Він заслужив таке.

Коли я поклав листа назад у конверт, батько запитав:

— У тебе є дитина у Відні?

Я відповів:

— Ти ж читав листа, там нічого про це немає.

Він сказав:

— Невідомо, що ви робили там, у таборі.

— Невідомо, — погодився я.

Мама тримала за руку мого ерзац-брата Роберта. А Роберт тримав у руках свого напханого стружкою плюшевого ведмедика Мопі. Потім мама з Робертом пішли на кухню. А коли мама повернулася, то на одній руці вона тримала Роберта, а в іншій несла тарілку зупи. А Роберт притискав до грудей Мопі, а в руці тримав ложку для зупи. Для мене. Відтоді як я почав працювати на фабриці, я щовечора гуляв містом. Зимові пообіддя підтримували мене, бо рано темнішало. Вітрини магазинів стояли у жовтому світлі, ніби автобусні зупинки. Вбрані у нові моделі сезону, у вітринах на мене чекали двоє-троє гіпсових чоловічків. Вони стояли тісно, один біля одного, у кожного під ногами таблички з цінами, здавалося, вони повинні бути обережними й уважно дивитися, куди ступають. Здавалося, ці таблички з цінами біля їхніх ніг мали стати знаками для поліції, що незадовго до мого приходу звідси винесли мерця. На рівні вікон на вітринах були розміщені менші товари. Найбільше серед них було порцелянового і бляшаного посуду. Я проходив повз них і ніс їх із собою далі, ніби шухляди на плечі. У сумному освітленні чекали на когось речі, які проживуть довше, ніж ті, хто їх купить. Можливо, так само довго, як гори довкола. Від Ґроссе Рінґ я пішов уздовж густозаселених вуличок. У вікнах висіли освітлені штори. Виплетені гачком мереживні розетки найрізноманітнішої форми і лабіринти з ниток однаково відбивали чорним тіні оголених гілок дерев. А люди у кімнатах не здогадувалися, що їхні білі фіранки оживають у постійно оновлюваній суміші, комбінованій із чорним деревом, бо вітер гойдав гілками. Аж у кінці вулиць небо знову вивільнялося, я бачив, як тане вечірня зірка, і вішав на неї своє обличчя. А потім уже минало достатньо часу, і я міг бути певен, що поки я прийду додому, всі вже давно повечеряють.

Я відвик їсти ножем і виделкою. У мене не лише тремтіли руки, а й шматки застрягали в горлі. Я знав, як це, коли ти голодуєш, як треба розтягувати їжу на якомога довше або заковтувати якомога швидше, коли ти нарешті отримаєш її вдосталь. Але як довго треба жувати і коли вже можна ковтати їжу, якщо слід показати за столом гарні манери, я вже не знав. Батько сидів навпроти мене, а стільниця здавалася мені велетенською, ніби півсвіту. Він дивився на мене напівзаплющеними очима і приховував своє співчуття. Коли він позирав на мене, увесь його переляк враз прозирав у нього на обличчі, як іноді оголювалася рожева слизова з внутрішнього боку губи. Бабусі найкраще вдавалося берегти мої почуття. Вона варила густі зупи, мабуть, щоб я не повинен був мордуватися з ножем і виделкою.