— Дай мені.

Він простягнув мені руку, я схопив її і більше не відпускав. Він промовив із холодним поглядом:

— Гей.

І цього вже було не стерти ні посмішками, ні словами.

Осінь видалася короткою і швидко пофарбувала листя. Я обходив Ерленпарк стороною.

Наступної зими сніг випав ще у листопаді. Невеличке місто було запаковане у ватний костюм. Усі чоловіки мали своїх жінок. Усі жінки мали дітей. Усі діти мали ковзани. Усі були товстенькими і ситими батьківщиною. Вони бігали по білому снігу у своїх тісних темних пальтах. Моє пальто було світлим, брудним і завеликим на мене. Теж сите батьківщиною, це було все ще те саме пальто дядька Едвіна. Пішоходи гойдали шматки свого дихання біля губ і зізнавалися: усі ситі батьківщиною проводять тут своє життя, але у кожного воно кудись тікає. Усі дивляться йому вслід, у всіх блищать очі, ніби агатові, смарагдові або бурштинові брошки. І на них якогось дня, рано чи пізно, чекатиме остання крапля щастя.

Я відчував тугу за худими зимами. Янгол голоду всюди ходив за мною слідом, а він не вміє думати. Він примушував мене петляти вузькими вуличками. З протилежного боку вулиці йшов чоловік. Він був без пальта, а мав на собі лише картату ковдру з торочками. У нього не було жінки, а тільки візок. У візку не було дитини, а сидів чорний пес із білою головою. Голова пса хиталася в такт їзди. Коли ковдра в клітинку підійшла ближче, я побачив на правому боці грудей чоловіка контур лопати-серця. Коли візок проїздив повз мене, то лопата-серце виявилася розмитим слідом від праски, а пес — бляшаною поливалкою з емальованим носиком. А коли я подивився услід чоловікові, то бляшана поливалка знову перетворилася на пса. А я на той момент уже дійшов до басейну «Нептун».

Лебідь на емблемі вгорі мав три скляні ноги з льоду. Вітер хитав лебедя, і одна зі скляних ніг відвалилася. Нога розбилася об землю і перетворилася на шматки солі, які у таборі слід було ще розбивати. Я розчавив його каблуком. Коли сіль була достатньо дрібною, щоб сипати її на страви, я зайшов у відчинені залізні ворота і став перед вхідними дверима. Не роздумуючи, зайшов крізь двері досередини. Темна кам'яна підлога відблискувала, як спокійна вода. Я бачив, як моє світле пальто пливе слідом за мною. Я попросив у касирки квиток.

Вона запитала:

— Один чи два?

Я сподіваюся, що у ній говорив тільки оптичний обман, а не підозра. Сподіваюся, що вона бачила тільки подвійне пальто і мене, мою подорож у колишнє життя. Касирка була новенька. Але приміщення впізнало мене, блискуча підлога, колона посередині, скляна шибка каси, кахлі з візерунком водяних лілій. Холодний візерунок мав свій власний розум, орнамент не забув, хто я. Мій гаманець залишився у кишені маринарки. Тому я поліз до кишені пальта і сказав:

— Я забув гаманець удома, у мене немає грошей.

Касирка відповіла:

— Не страшно. Я вже відірвала квиток, заплатиш наступного разу. Я запишу твоє прізвище.

Я заперечив:

— Ні, ні в якому разі.

Вона витягла руку з віконечка каси і хотіла спіймати мене за край пальта. Я вивернувся, надув щоки, втягнув голову і задом прошмигнув біля колони до дверей.

Вона гукнула мені вслід:

— Я довіряю тобі, просто запишу в зошит!

Аж тепер я побачив у неї за вухом зелений олівець. Я наштовхнувся спиною на ручку вхідних дверей і шарпнув за неї. Довелося потягнути сильніше, ручка не піддавалася відразу. Я прослизнув у шпарину, двері скрипнули мені вслід. Я побіг за ворота на вулицю.

Уже стемніло. Лебідь на емблемі став білим, а повітря — чорним. Під ліхтарем на розі вулиці сипало сірим пір'ям снігу. І хоча я не зрушився з місця, у мене в голові гуло відлуння моїх кроків. Потім я пішов і перестав чути власні кроки. Мій рот пахнув хлором і лавандовою олією. Я згадав про ЕТУБУ і протягом цілої дороги додому, минаючи ліхтар за ліхтарем, розмовляв зі снігом, який запаморочливо опускався на землю. Це був не той сніг, який падав тут, а інший, виголоднілий, який бачив моє старцювання.

Цього вечора бабця знову вийшла мені назустріч, поклала долоні на моє чоло, але запитала:

— Ти так пізно повертаєшся, у тебе є дівчина?

Наступного дня я записався на курси бетонувальників у вечірній школі. Там, у дворі школи, я познайомився з Еммою. Вона вчилася на бухгалтера. У неї були світлі очі, але не порцелянові, як у Тура Прікуліча, а айвово-пухнасті. І вона, як і всі у цьому місті, мала темне сите батьківщиною пальто. Через чотири місяці ми з Еммою одружилися. На той момент батько Емми був невиліковно хворий, тому ми не святкували весілля. Я перебрався до батьків Емми. Усе своє я привіз із собою, мої три зошити для диктантів і одяг помістилися у дерев'яну валізу, привезену з табору. Через чотири дні помер батько Емми. Її мама перебралася у вітальню і залишила нам спальню з подружнім ліжком.

Півроку ми прожили в Емминої мами. А потім ми переїхали з Германнштадта до столиці, до Бухареста. Номер нашого будинку був 68, стільки ж нар поміщалося у бараці. Помешкання на четвертому поверсі, всередині лише кімната і кухонна ніша, туалет у коридорі. Але зовсім поряд із помешканням, двадцять хвилин пішки, був розташований парк. Коли у місті настало літо, я ходив навпростець, у напрямку руху пилюки. Тоді до парку було лише п'ятнадцять хвилин пішки. Коли я стояв у під'їзді і чекав на ліфт, у дротяній клітці шахти їздили вгору-вниз сплетені з чогось світлого мотузки, схожі на коси Беа Цакель.