Моя мати також провела 5 років у трудовому таборі.

Оскільки це нагадувало про фашистське минуле Румунії, тема депортації довший час була табу. Про табори говорилося лише у родинному колі, з найбільш довіреними людьми, які самі пережили депортацію. Але навіть тоді це були самі лише натяки. Ці завуальовані розмови супроводжували все моє дитинство. Я не розуміла, про що вони, але відчувала страх.

У 2001 році я почала записувати розмови з колишніми депортованими з мого села. Я знала і про те, що Оскар Пастіор теж був свого часу депортованим, тому розповіла йому про свій намір написати про це. Він зголосився допомогти мені своїми спогадами. Ми почали регулярно зустрічатися, він розповідав, а я записувала. Але незабаром у нас виникло бажання написати цю книгу разом.

Коли у 2006-му Оскар Пастіор так раптово помер, у мене залишилося чотири зошити записаних від руки нотаток і кілька начерків до окремих розділів. Після його смерті я ніби закам'яніла. Особиста близькість із нотаток тільки посилювала біль від втрати.

Лише через рік я змогла примусити себе відмовитися від займенника «ми» і написати роман самостійно. Але без деталей про побут щоденного життя у таборі, розказаних мені Оскаром Пастіором, я ніколи б не змогла цього зробити.

Березень 2009