Шрифт:
Вулиця була безлюдна. Лише побіля мосту розташувалося кілька опадлійців у строкатих строях і з алебардами. Здалеку вони нагадували ярмаркових арлекінів.
«Це охорона Карнавалу, — пояснила Марципанова Акробатка. — Традиційно її відбувають бійці Препотужного Рушення Низових мартоплясів спільно з достойниками Ґільдії фігурантів Катарактного Театру».
Сапфіра рушила до застави мартоплясів, перестрибуючи повалені колони й розбиті капітелі. Прочанин пострибав за нею, зачіпаючись за гостряки мармурових уламків. Він вже не здивувався, коли міст виявився набагато ближчим, аніж здавалося з пагорба.
Обличчя охоронців прикривали червоно-чорні напівмаски. Довгі алебарди виглядали декоративно і навряд чи використовувалися колись за основним призначенням. Під веларіумом [48] було накрито стіл фруктами, вином та окостами. Анемподест подумки порівняв цю заставу з кострубатим вояцтвом Райдужної Гори і зрозумів, що мартихори і садхузаґи давно вже не турбували мостові укріплення Картагени. Він сповнився поваги до лев'ячих жуків та ґномів.
«З поверненням!» — вклонився дівчині найближчий охоронець.
48
Velarium (лат.) — тент.
«Добридень, Маско!» — акробатка відповіла прикладанням руки до серця. Мавпуючи її жест, охоронців привітав і прочанин.
«Що нового на Карнавалі?»
«Ґлобус переселився».
Анемподест побачив, як виблідло обличчя Марципанової Акробатки. Запала незручна павза і мартопляс вдався до подробиць:
«Це сталося увечері, під час Вистави і ніхто з Ґільдії не очікував його переселення. Однак потім було знайдено Ґлобусового заповіта, де згадувалось якесь пророцтво про теперішні дні та переміни…»
«Де заповіт?»
«Його віднесено до Музею».
«Ми йдемо туди».
Охоронець погідливо кивнув і дав Сапфірі напівмаску. Інший мартопляс вручив таку ж іграшку Анемподестові. Машкару акробатки прикрашав червоний трикутник, а прочанинова була розділена вертикальною рискою на дві половини. За прикладом дівчини учень авви Макарія начепив картонну мармизу й відчув, що не може дихати носом. Шнурівка стиснула потилицю.
Коли вони проминули арку, дівчина повідомила:
«Твоя маска називається „Термінатор“, а моя — „Дефлорація“. Якщо нас будуть кликати цими назвиськами, не дивуйся».
«Ці маски невипадкові?»
«Забудь про випадковість. Вона заповіла нас Зумовленості».
Анемподест помацав стиснутий машкарою ніс і прошепотів:
«Тромб Зумовленості».
«Що?»
«Тільки цитата».
Чим далі вони заглиблювалися у місто, тим химерніші архітектурні фантазії підносилися обабіч їхнього шляху. Опадлійське бароко здавалося невичерпним щодо оздоблення фронтонів, фризів, ніш, медальйонів та архітравів. Кумедні малахітові мавпочки з рубіновими очима гасали між вікнами і підтримували карнизи, діабазові чаплі танцювали навколо ґранітних рюмерів, алебастрові ґобліни визирали з бірюзових, опалових та оніксових глибин ліґурійських, мавританських, турецьких лоджій, бронзові мартихори відкривали шаблезубі пащі на раменах рустованих контрфорсів, чавунні ґемони звивалися в судомах і показували небу викладені бурштином язики, жадаїтові хвости і нефритові геніталії, ховалися від небесного гніву під барабанами бань, шпилів та флюґерних кампанел; порцелянові ґалери плили мідними дахами, здіймаючи латунними веслами скляну піну, носи й вітрила бронзових ґалеонів вистромлювались з ростальних апсид і розсували колони, за якими чаїлися яшмові левіафани, мельхіорові коропи, обсидіанові кракени, ортоклазові восьминоги, теракотові ґорґули та залізні скорпіони. Вирізьблені з суворого сірого каменю лицарі вклякали перед мармуровими красунями і велеможні базальтові посадовці грізно і зичливо підносили золоті скіпетри, держави, пергаменти і посохи над свинцевими і чавунними решітками, незчисленними, як піддані світових імперій. Анемподест заледве встигав здивуватись вибагливості чергової споруди, як наступний будинок перевершував її строкатістю фактур і кількістю витребеньок. Один з палаців прикрашали сороміцькі горельєфи, вирізьблені з рожевого каменю. Величезні мавпи (чи, може, волохаті клишоногі гостровухі дикуни) вигадливо дефлорували поставлених у різноманітні пози дбайливо зачесаних дівчат та хлопців. Задивившись на горельєфи, прочанин не зауважив чергового уламку під ногами і боляче вдарився. Він сприйняв біль як заслужену кару за неприпустиму цікавість і постановив собі не дивитись на оголені статуї.
Перед фасадами палаців були насаджені ялинки й невідомі йому пірамідальні дерева з густим сіро-блакитним листям. Сріблясті стовбури найбільших рослин обвивали бронзові ланцюги з гербами та прапорцями. Мармурові та ґранітні створіння з хижими ликами, припнуті цими ланцями, сурмили в прозорі мушлі, охороняли широкі сходи палаців, балюстради і ковані брами.
Більшість споруд була занедбана, шиби розбиті, або запилюжені, клумби позаростали бадиллям, але у двориках де-не-де чулися голоси і на вулицях почали зустрічатися зграйки строкато вдягнених тубільців у незмінних напівмасках.
«Добридень, Маско! Добридень, Маско! Добридень, Маско!..» — повторювалося і множилося вулицями Картагени. Марципанова Акробатка чемно й моторно розкланювалася із зустрічними фігурантами, а прочанин з кожним кроком все вдаліше копіював її привітальні вправи.
Вулиця, затиснута триповерховими палацами, несподівано улилася до круглої площі, прикрашеної бовванами невизначеної — а радше подвійної — статі, а також статуями страхітливо мускулястих чоловіків з настовбурченими у бік гермафродитів прутнями. Холодний гірський вітерець напинав червоно-сині веларіуми, натягнуті між портиками, що оточували забрукований простір. Велика будівля, притулена до схилу кораблеподібної скелі, вгадувалась за їхніми колонами. Її видовжені куполи підносилися над Картагеною, немов срібні шоломи велетенських охоронців.
«Славетний Катарактний Театр, — показала на куполясту споруду Сапфіра. — Увечері ми підемо туди по Німу Розвідницю».
«А що вона там робить?»
«Вона теж грає у „Мнемозаврі“».
«Кого?»
«Танцюристку Таїс, бактрійку Айшу, Жанну Гентську, Матаатарі, Лукрецію Невес, Цюй Лі, Вальмару де Совінар, Маґалу Фрай… Кожну жінку, котра танцює в обложеному ворогами Місті. Ми беремо сюжети для „Мнемозавра“ з репертуару чотирьох світів».
Сапфіра завернула до бічного портика. Анемподест зауважив, що у центрі площі стоять мажі й вози з відпочиваючими опадлійцями. Їх було не більш як півсотні. Деякі спали під веларіумами, на бруківці.