Шрифт:
«Що за маячня? Хто чув про такі гриби?» — скривився Лушпак.
«Хто?» — трусонув головою Мандавошка.
«Ти добалакаєшся!» — попередив костоголового Приблуда.
«Ось Вам хрест, ясновельможний пане отамане!.. Те, що я розповідаю — правдива і повчальна історія хвороби блазня Кікладопулоса, мого троюрідного небожа із Сандомира… Клянуся життям моєї доньки і всіма реліквіями Печерськими, і нехай вирвуть мені язика кати у Львові, якщо кажу неправду!.. Означену мною особливість гриби святого Димитрія отримали завдяки тому, що ними язичники хотіли отруїти блаженного Апокавка, хрестителя поганських племен. У „Мінеях“ [55] йдеться, що волею Всевишнього цей предивний молільник і сповідник не тільки не захворів, споживши цілу пательню смажених „їжачкових проносів“, але й звільнив їх на один день у році від натурального прокляття. А язичники всі тоді увірували у Господа нашого Ісуса Христа і повбивали своїх облудних жерців…»
55
Маються на увазі «Четьї Мінеї» — церковні місяцеслови, або ж «Житія святих».
«Бреше! Все бреше, латинська почвара! І клятви дає неправдиві!.. Я ж бачив отруєних поганками, — звернувся до отамана Лушпак. — Грибний трунок не дається взнаки так швидко. Панночка себе покінчила якоюсь турецькою отрутою. У Кафі таку продає запашник Алі, що живе навскіс від Сміттярної Брами…»
«Кульгавий Алі? — перепитав Каштан. — Та він дурисвіт! Його трунками лише мишей виводити та робити викидні гаремним блудодійкам… А Ви, шановний лицаре, — зиркнув костоголовий на старшого осавула, — колись-то бачили, перепрошую, наслідки споживання блідої поганки. А панна Гелена отруїлася плямистою. Відчуйте, шановне панство, і Ви, ясновельможний гетьмане, принципову різницю у назвах цих двох смертельних, але, наголошую, зовсім різних рослин… Так-от, мій троюрідний небіж Кікладопулос купив гриби святого Апокавка у непевних людей і, зрозуміло, отруївся ними. Всі вже вважали його покійником і навіть відвели до дому розпусти його доньку, коли трапився мій вчитель, премудрий Симпліціус. І він врятував мого небожа за допомогою лікувальних щурів!»
Приблуда схопив костоголового за вухо й викрутив його на арабську вісімку:
«Ти довго будеш теревенити? Де ті щурі?»
«Ай!.. Не тре… Я вже йду за ними…» — прохрипів Каштан. Осавули потягли його до виходу і прискорили копняками. У хаті запала тиша.
Приблуда наблизився до Нікти і зірвав завісу. На дівчині виявилась довга гаптована сорочка, задерта якраз настільки, щоб отаман побачив теплу тінь поміж її стегнами.
Шум у сінях не дав Приблуді пірнути у цю тінь. Він ковтнув слину, підтягнув шаровари і обернувся до входу. Захмурені козаки заштовхнули до хати Зміївського війта і кинули його отаманові під ноги.
«Ось він, батьку, — сказав старший козак. — У церкві ховався. Де подів панське золото, казати не хоче. Ми його ще не мучили».
Іван Журавич спритно підвівся з колін і задер цапину борідку перед червоними очима отамана.
«Несправедлив' чин'ш, пан' сотнику, — прокричав війт. — Ми тоб' харчів дали і коней і хлопців до сотні виправили, а ти наше кревне забрати хоч'… Несправедлив'…»
«Несправедливо, кажеш? — хитнувся Приблуда, навис над війтом. — Ми, значить, дурні, а ви — розумні. Ми скарбу не знайшли, а ви, гречкосії голозаді, тепер все собі приторбичили?»
«Амвросій і діти йо' й онуки з Пясечинськими та орендарями з нас, не з когось, сто років шкури на ремен' дерли, останній шматок з рота виймали, дівчат силували… Золото це нашій громаді буд' за сатисфакцію. А вам дамо ще харч' і горілки. Скільк' треба дамо».
«Сатисфакцію? Бачу, що мудрі латинські словеса знаєш, виборний чоловіче. А забув, певно, хто вас від панів звільнив? А тих козаків, що в баталії з хоругвою Гржимуцького життя за вашу волю віддали, теж забув? Коротка в тебе пам'ять, виборний, — похитав головою отаман. — Нехай… Буде тобі справедливість… Оту дівчину бачиш?»
Журавич подивився на Нікту й бридливо скривився. Але жодного слова не вимовив.
«Мої хлопці, — вів далі отаман, — образили її сильно та привселюдно. І тепер, по справедливості хочу я її дати заміж за чесного козака. Щоб наплодили вони козацтва для батька Хмеля, на погибель силі латинській і басурманам… Дівка вона красива, сильна і діти в неї, Бог дасть, будуть здорові… І той скарб буде їй від мене посагом».
«Несправед…» — почав був війт.
«Дай договорити!» — гримнув Приблуда. Війта хитнуло, наче вітром. Козаки повитягали шаблі.
«Щоби діялася одна лише несповідима воля Божа, — продовжив отаман, — і щоби ніхто не смів до скону часів казати про мою, сотника Війська Запорізького Василя Приблуди, несправедливість, кинете кости. Дівка за себе, а ти — за громаду. Чия цифір грубша випаде, того буде золото…»
У цю мить до хати повернулися осавули з Кінським Каштаном. Костоголовий притискав до грудей щурячу криївку і препотішно глипав очима. Отаман розреготався:
«А ось і батечко нашої красуні! Чи навчив ти своє дітисько грати у кости?..»
«Чи можу розпочати лікування?» — запитав у відповідь комедіант, швидко й підозріло оглядаючи Журавича і козаків.
Приблуда одразу спохмурнів. Він згадав про непритомну Гелену, згадав останні слова її, і хміль темною хвилею відступив від його очей. «Якась нечиста сила примножує нині зло, хтось зурочив мене, чорним словом прокляв грішну козацьку душу», — визначив він і заскреготав зубами. Капітан зауважив бліді плями на скронях отамана.
«Так, — сказав той, відганяючи напад злобливих думок. — Лікуй нашу гостю, забродо. Он там, на ліжнику. І напніть завісу, аби не уводити у спокусу православних. Зніміть образа. І вікно зачиніть… Дивись, Лушпаче, аби цей нехрист лікував правильно і не зашкодив Гелені, бо усіх зарубаю… А ми тут з ласки Божої будемо робити справедливість».