Шрифт:
«Уставай, грішнику! — він не без задоволення копнув миршавого. — Накладаю на тебе епітим'ю [84] . Прокажеш уголос та неквапно три тисячі „Отче наш“ й три тисячі — „Богородицю“. І принеси хліба. Ми з панною Ренатою повечеряємо».
Мирон відповз у темряву.
Прочанин посадив Ренату побіля себе і почав утішати недоладними словами, аж поки не повернувся хуторянин з хлібом і вареними яйцями. Дівчина їжею не знехтувала, але жодного слова Анемподест від неї не добився. Він звернувся до Мирона:
84
Церковне покарання.
«Ти обіцяв повести мене до полоненого лицаря».
Миршавий невизначено хитнув головою.
«Ти обіцяв, грішнику».
«Там охорона».
«Священик за завітами Церкви Спасаючої повинен підтримувати ув'язнених і переможених молитвою та Словом Божим, як це робили блаженні втішальники Аммоній, Нектарій і Сосипатр».
«Якщо Вам дозволять…» — погодився хуторянин, але сумнів був у його словах.
Він привів прочанина до врослої у землю споруди. При вході горіла ще одна сторожова ватра. Сам Опанас Канюка сидів біля вогнища, курив люльку й дивився у темряву непорушними очима.
«Мир тобі, чоловіче», — привітав його учень авви Макарія.
«І Вам мир, всечесний отче… Чи продовжуєте молитися за грішну душу мого батька?»
«Ревно і щогодинно молюся», — збрехав Анемподест. Він зауважив, що миршавий щез.
«Дякую Вам, отче».
«Чи можна, Опанасе, звернутися до тебе з проханням».
«Зголодніли, отче?»
«Хочу навернути до істини розбійника, якого підстрелила Бабаматка».
«Сподіваєтесь?»
«Допоки людина жива, надія не втрачена».
Ватажок хуторян випустив з люльки димовий перстень. Його пропечене сонцем обличчя довго залишалося нерухомим. Прочанин терпляче чекав на вирок і з кожною хвилиною впевнювався, що розмова з Голомозим підніме завіси над багатьма таємницями Матні та Опадла. Звідки припливала ця впевненість, він не знав.
Опанас витрусив люльку. Анемподест вийняв гаман і запропонував йому скуштувати медв'яного тютюну. Хуторянин затягнувся, схвально примружився і визначив:
«Грецький тютюн…»
Знову запала мовчанка. Опанас докинув до ватри цурпалок і спитав:
«Нащо цей лицар хотів Вас вбити, превелебний отче?»
«Ми посварилися».
«Він каже, що Ви, отче, вибачайте на слові, вкрали його гамана. Цього-от свиношкірого капшука з грецьким тютюном і грошима».
Прочанин відчув, що шаріється. «Чому в мене таке зрадливе обличчя? — подумав він. — Одразу стає пурпуровим». Вголос він сказав:
«Він не все розповідає. Тим гаманом він заткнув мені рота, зуби повибивав, — він показав уламки різців і для переконливості похитав їх пальцями, — а його приятелі-дияволосповідники хотіли мене оскопити».
«Я Вам вірю, отче, — примружився Опанас. — Ви людина побожна і мандрівна. Господь такими опікується і нам наказує робити так само…»
«То я можу втішити переможеного розбійника?»
«Разом утішимо».
Анемподестові довелося підкоритися. Опанас познімав з гаків жердини, котрими замикалися двері землянки і пропустив прочанина досередини. Морок, запахи цвілі й людських випорожнень зустріли їх на порозі. Канюка запалив каганця і стало видно Драбанта. Голомозий лежав на купі ганчір'я між двох порожніх барил. Коваль замкнув його ноги у колодку. Глечик з водою та шматок хліба у мисці свідчили про незлобивість хутірських людей.
«Як ся маєте, вельможний лицаре?» — спитав Опанас.
«Вашими молитвами, гречкосії».
«Наші неоковирні молитви, лицаре, неба не досягають. Привів, отже, до тебе чинного молільника, вченого і побожного. Якщо ж між вами була яка ворожнеча, то саме час примиритися».
«Дарма ти привів цього пройдисвіта. Cucullus поп facit monachum [85] . Демони опанували його єство».
«Я був у Вічній Візантії, Драбанте, чув Голос, який говорить не словами, а дрижанням…» — втрутився у розмову Анемподест. Опанас несхвально похитав головою, немов кажучи: «Куди ж ти преш поперед батька…»
85
Ряса ще не робить ченцем (лат.).
Драбант підвівся і сперся на лікоть.
«Мені цікаво, — глузливо оглянув він прочанина, — з якого пекла ти вискочив морочити людям голови?»
«Вискочив-то я звідси, а заскочив до Опадла».
«Не личить Вам говорити такі поганючі слова, отче», — зауважив Опанас.
«Це назва», — пояснив учень авви Макарія.
Драбант засміявся. Сміх був уривчастий, хриплий.
«Який він там „отче“, довірливі ви селюки… — похитав він довгастою головою. — Його ж паламарем до плебанії [86] брати не можна. Вкраде кадило і шукайте у полі вітра…»
86
Сільська парафія.