Шрифт:
«Починається!» — промайнуло у голові прочанина і він обернувся, щоби привітати красунчика Аттика. Але слова вітання застрягли у його горлянці.
Перед ним стояла Нікта. Вірніше, хлопчачий варіант Ніктамени Марамулькової. Ледве помітні чоловічі риси робили обличчя Аттика ще привабливішим. Його великі вологі очі з відданістю та любов'ю дивилися на Парфанія-Анемподеста.
«Сили Небесні!» — прошепотів прочанин й додав прокляття на адресу вигадливої Напередвизначеності.
«Ви чимось налякані, Вчителю?» — спитався хлопець.
Прочанин ледве зміг відірвати погляд від його губ. Від губ Нікти, якими він марив три останні доби… Він замурмотів:
«Ні-ні… Я так, є… Трохи наляканий… Це препотужне військо…»
«Але ж Ви ще вчора казали, що мури Пальміри неприступні…»
«Адже їх так багато, цих римлян!»
В очах Аттика промайнуло здивування.
Анемподест тим часом оговтався.
«Хочете чогось непередбачуваного? Отримаєте!» — вирішив він і сказав Аттикові:
«Рушаймо, малий, до палацу Зенобії. Цариця хоче тебе бачити».
«Але ж там тепер сперечаються про янголів!»
«Чим ти гірший від янгола? Рушаймо!»
Він схопив хлопця за плече і з жахом відчув, як Аттик усім тілом горнеться до нього. Крізь одяг він відчув гаряче стегно юного пальмірця і прискорив ходу.
«До палацу нам краще пройти через Мезокфоріс [104] », — зауважив Аттик. І додав:
«Біля храму Баал-Шемема все ще пиячать солдати Забдая [105] . Вони вже вбили задля розваги кількох рабів».
104
Мезокфоріс — грецька назва купецького кварталу Пальміри.
105
Забдай (або Забд) — один з найкращих полководців Одената і Зенобії.
«Тоді веди мене сам».
Аттик схопив його за руку і потягнув до вулиці, що нагадувала щілину між триповерховими будівлями. Проходячи нею, вони перестрибували через сплячих і сплетених у коханні, через порожні амфори і трупи свійських тварин. Чорношкірий велетень кинувся на них, але, побачивши опадлійського кинджала, забурмотів щось примирливе. Анемподест відступав від нього задкуючи, наставивши зброю. Лише вийшовши до стін палацу, він зітхнув з полегшенням. Тут Особлива Оборона не лишила слідів, базальтові плити були ретельно виметені. Вони проминули подвір'я велетенського храму і портиком добігли до металевої хвіртки у палацовому мурі. Аттик задер туніку й витяг ключа. Прочанин зауважив золоті й срібні ланцюжки на його стегнах.
Вони пірнули у хвіртку й опинилися посеред розкішного парку. Налякані павичі й фазани розбіглися мармуровими стежками.
«Вчора солдати засмажили і зжерли улюбленого павича цариці — Кадма», — повідомив Аттик.
«Дикуни».
«Це були єгиптяни, — сказав хлопець. — А я вчора думав про Ваше тлумачення Горацієвого „Mens divinor“ [106] . Я погоджуюся з тим, що натхнення має за джерело особливу надприродну субстанцію, яка складається з прагнення однієї істоти тілесно оволодіти іншою».
106
«Дух Божественої сили» (лат.) — так Горацій у «Сатирах» називає поетичне натхнення.
«Можливо я спростив думку Горація».
«Але ж, коли я складаю поезії, то відчуваю саме таке прагнення…»
«Де ж усі ті поділися?» — перебив хлопця учень авви Макарія. Він зауважив, що навколо немає ні охоронців, ні сановників. Це розходилося з його уявленнями про царські палаци.
«Сперечаються».
«Про янголів?»
«Так. Лонґин переконує володарку, що боги пришлють їй на допомогу старшого янгола Казуфела з легіоном молодших духів, а жрець Балдіз каже, що це буде янгол-охоронець Пор Магабал».
«А ти як думаєш?»
«У Лонґина краща система доказів. Балдіз спирається лише на минулорічне видіння жриці Ассінари».
Кажучи це, Аттик наблизився до басейну. Білий пісок оточував кругле водоймище, прозоре і блискітливе. Барвисті і смугасті риби плавали у басейні, ворушачи шаблястими плавцями.
«Скупаємося?» — запропонувало чоловіче втілення Нікти.
Аттик зняв туніку і напружив м'язи тренованого тіла. Воно було таке ж бездоганне, як у загиблої дочки костоголового. Неокресленість м'язів ніг нагадувала жіночу, ланцюжки підкреслювали вигин тонкої талії. Анемподест зрозумів, що знаходиться недалеко від примусового переселення. Йому вже чулося рохкання вдоволеної Напередвизначеності. І тут він згадав про Вбивчий Напис.
«Недарма Сапфіра змусила мене дати клятву, — зрозумів він. — Навіть якщо Напередвизначеність переселить мене у хорошу явність, шансів вижити у мене все одно не буде».
Він помітив між пальмами і кедрами білі стіни палацових будівель.
«Не будемо затримуватися, — сказав він Аттикові. — Цариця хотіла бачити тебе якнайскоріше».
Хлопець почервонів і почав одягатися. Анемподест відчув на обличчі дощові краплі. «Звідки тут дощ?» — здивувався він і побачив Мирона з Ренатою, що схилилися над ним.