Схопившись руками за горло, Гізя побігла стежкою на жовтий горб; трохи полегшало, я вийду в ліс, побуду, Чортова скеля недалеко, там материнка пахне, там...

Ішла похитуючись, і розступався перед нею ліс, не знала досі, що до скелі веде така широка дорога; з львівського боку стежка вузька, а легко було нею ходити, чому так тяжко стало йти широкою просікою? Тоді йшла по зілля, щоб купатись у ньому, по що йде тепер? Під ногами трава, мов оксамит, червоні кущі іван-чаю з обох боків, хто обсадив дорогу кривавим цвітом, хто простелив м'який килим під ноги, хто так дбає про неї нині? Смерть?

Не треба ще, швидше б до скали, там материнка закожушила весь горб, я втоплю в неї голову й буду дихати тим запахом, він цілющий, дає красу, здоров'я і життя... Боже мій, навіщо я Марка пустила?..

Ліс розступався, дорога стелилася широка й зелена до самої Чортової скелі; я тут не була відтоді ні разу, мені не можна було приходити на ту межу, де закінчилось одне життя, а почалося друге... мій син перейшов її, мені ж не можна... так далеко та скеля, так далеко та материнка, вже видно головатий камінь, а дійти до нього несила...

Не треба, не треба ще, Марко малий, хто без мене його у світ впровадить? Уже видніє в далині місто, довкола нього мур і вежі, я й не знала, що їх так багато, а мур високий і товстий, усе здавив, усе скував, а до мене йде воля... Не хочу ще!.. Що діє мама, тато, Мацько?.. Руська вулиця так далеко, аж страшно. Я люблю її, ту тісну мою вулицю з маминою домівкою, з корчмою Мацька, з Успенською церквою, з безпутною Льонцею, бідна моя Льонця... люблю кожен камінь у тому місті, кожен камінь мій...

Гізя впала на м'яку повсть материнки: тут воно було, тут? Я нічого не могла більше зробити, тільки сина дати... Це мало, Юрку? Я стала людиною і дала ще одне життя для людей. Я взяла те життя від тебе. А ти, взяв ти щось від мене для себе?.. Як легко стало дихати, все мине, я дочекаюся Марка-Зілля затулило уста, ніс, Гізя повернулася на спину і вже тільки подумала, німо крикнула в чисте небо;

«Юрку! Ти є... Ти будеш... Ти для всіх... Будь і для нього, не запиши свого сина серед дороги!..»

...Зіновій з Марком тривожно дослухалися: чужі голоси рунтали урочисту тишу на запеленаній молочним туманом Гавареччині.

Абрекова була німою: її позавчорашнє віщування — «все це добром не скінчиться» — впало лихом на неї саму, а цього вона зовсім не сподівалася. Бо яка ще біда могла на неї чекати: доньок нема, хліба нема, Письо мовчить... Ага, була воля... Була й честь. А тепер — тюрма і ганьба злодійки. То як це так, щоб у однієї людини забрати все, а другій усе дати? А бог дивиться на таку неправду і мовчить?

У глухому ратушевому підвалі, куди її ввели стражники, — довгий стіл, посередині стола — розп'яття, обабіч — свічки, Ісус скорбно дивиться на неї і мовчить, немов її Письо! Полум'я свічок вихоплює із темряви примарні обличчя, що сховалися за розп'яттям; Абрекова із крихтою надії приглядається до них, може, хоч одне знайоме обличчя побачить — впаде на коліна й благатиме:

«Паночку добрий, хіба ви не знаєте бідної й чесної Абрекової, яка нікому не заподіяла кривди й на макове зерно, за що мене сюди?..» їх четверо: троє в чорних сурдутах, посередині — священик у сутані, обличчя чужі й камінні, ніби неживі; в одного, який поруч із священиком, заворушилися губи, й Абрекова почула:

— Жінко, вас допитує львівський гайний [62] суд в особі війта, каноніка і двох лавників у справі невідкладній, оскільки негідні ваші вчинки державі й поспільству вкрай небезпечні.

— «Це, певне, сам війт», — думає Абрекова. Полум'я свічок хитається перед обличчями її суддів, лиця то освітлюються, то знову всмоктує їх темрява, а тоді блищать тільки холодні очі; Абрекова повертає голову вбік — зліва загорілася ще одна свічка: за маленьким столиком сидить писар, розкладає папери, бере з-за вуха гусяче перо, вставляє його в каламар; боже, та це ж справді будуть її допитувати, мов злодійку, а що вона зробила лихого, що? А може, це знову сон?

Абрекова ще хвилину німувала, але тривога повернула їй дар мови, вона склала руки на груди, залебеділа:

— Панове лавні, судді справедливі, присайбогу, ви помилилися, когось іншого, певно, мали взяти, бо я нічого злого не зробила, з дому не виходила. За що ціпаки мене забрали і цілий день від досвітку тримають? Письо мій голоден, а Льонця...

— Дівицю Леоніду, яка украла у чесної дами Лоренцовичевої золотий з брильянтом перстень, розшукують, ви ж, Абрекова, звинувачуєтесь у страшніших злочинах — у гріховній спілці з нечистою силою.