Усе ж я не хотів вірити; люди, які снували під вікнами, виглядали незворушно спокійними, може, тому, щоб повірити, що в місті й справді чума, я мав віднайти бодай одного, схожого на мене своєю збентеженістю й жахом. Наступного ранку, коли Ходжа вирядився до своєї школи, я вибіг на вулицю. Як божевільний, шукав знайомих італійців, які навернулися в іслам. Один з них, за новим ім'ям — Мустафа Ресі, подався на верф, інший, Осман-ефенді, попри моє відчайдушне кулакування дверей, спершу не наважувався впустити мене, навіть наказав своєму слузі сказати, що його немає вдома, однак не втримався і впустив до хати. Як то можливо, що я й досі питаю, чи й справді чума вирує містом? Хіба я не бачу, як без упину несуть покійників? З мого лиця він зрозумів, що я охоплений жахом, і кинув, що цей острах через те, що я й досі тримаюся своєї християнської віри. Почав докоряти мені, а наостанку сказав: щоб бути щасливим тут, треба стати мусульманином; і перед тим, як розтанути у вологій темряві свого помешкання, навіть не потис мені руки чи торкнувся мого плеча. Була година намазу; мою увагу привернув натовп, який зібрався у дворику мечеті, та відразу стало моторошно, мене охопив жах, і я щодуху накивав п'ятами додому. Я був розгублений і зовсім втратив голову, як це буває, коли людина опиняється у біді. Здавалося, ніби я забув своє минуле, ніби скам'янів, ніби вицвіли барви з моєї пам'яті. І останнє, від чого я збожеволів до краю, — це був навантажений тілами небіжчиків візок у супроводі людей, що повільно пересувався нашою вулицею.

Ходжа повернувся зі своєї школи, і я помітив, наскільки йому приємно бачити мене знесиленим. Він завжди вважав мене за боягуза і зараз, переконуючись у цьому, тріумфував. Мене ж це неабияк ображало, і я, намагаючись упоратися зі своїм збентеженням, виклав Ходжі всю інформацію, яка була мені відома щодо чуми, щоб хоч трохи вгамувати його задерикуватість. Я переказав усе, що пам'ятав про чуму з оповідей Гіппократа, Фукідіда, Боккаччо, сказав, що чума вважається інфекційною хворобою, однак мої слова викликали ще більше презирство. Ходжа відповів, що все в руках Аллаха, і якщо на роду написано померти від чуми, то так тому й бути. Отже, марно зачинятися, як я, у хаті й труситися від страху, рвати зв'язок із зовнішнім світом чи намагатися рятуватися втечею зі Стамбула. Якщо ми приречені на таку смерть, нам її не уникнути. А чому я боюся? Це через те, що довгі місяці писав різну гидоту про себе. Від цих слів вуста Ходжі розійшлися у посмішці, а в очах з'явилися вогники надії.

Я так і не зміг зрозуміти, чи щирий він у своїх словах. Сміливість Ходжі була незаперечною, на якусь мить мені навіть стало моторошно, та коли я згадав наші розмови за столом і його темні ігри, закралась підозра. Він постійно звертався до тих гидотних речей, які ми писали про себе, і з зухвалістю, що зводила мене з розуму, торочив одне й теж: виходить, тремчу я від думки про смерть тому, що не поборов у собі те зло, про яке так сміливо писав. Виходить, сміливість, з якою я писав, була не більше, ніж зухвальство. Свою ж нерішучість у ті дні Ходжа пояснював тим, що він до найменшої подробиці намагався розібратися у своїх вчинках. Наразі він вже не переймається, і його спокій перед смертоносною чумою ніщо інше, як красномовне підтвердження безгріховності.

Я почав сперечатися, бо вже не було сили чути його дурні пояснення і виправдовування. Без зайвих церемоній я вигукнув, що він так говорить не через своє геройство чи душевний спокій, а тому, що не усвідомлює очевидного наближення смерті. Я говорив, що нам неодмінно треба рятуватися від смерті: ні в якому разі не торкатися зачумлених; померлих — ховати у ямах з вапняковим розчином; уникати спілкування з людьми навколо, тобто не ходити йому, Ходжі, до школи.

Мої слова лише підбурювали Ходжу. Він, ніби граючись, розповідав, як минулого дня був у школі й торкався мало не кожного з дітлахів, при цьому його руки вже простягалися до мене. Зважаючи на мій острах бодай ненароком торкнутися його, Ходжа наблизився і з неймовірною насолодою міцно мене обійняв. Я хотів кричати, та голос закляк у горлі, ніби я був уві сні. Ходжа ж з іронією, значення якої мені судилося зрозуміти не зразу, пообіцяв навчити мене відваги.

Чума швидко розповсюджувалася, а я так і не збагнув, що мав на увазі Ходжа, коли говорив про сміливість перед хворобою. Треба зізнатися, що паніки, як у перші дні, вже не було, однак я все ж поводився досить розважливо. Набридло сидіти в чотирьох стінах, ніби немічний, дивитися на вулицю крізь вікно. Інколи я, як той навіжений від хмелю, вискакував надвір, щоб розвіятися, розглядав жінок, які скуповувалися на базарі, жвавих крамарів у крамницях, чоловіків, які, поховавши свою рідню, збиралися в кав'ярнях, і намагався забути про страшну хворобу. Можливо, мені б і вдалося звикнутися з хворобою, та Ходжа не давав мені спокою.

Приходячи ввечері, він протягував до мене руки, наголошуючи, що впродовж дня торкався сотні людей. Мене проймав жах, я навіть боявся поворухнутися. Напевне, я нагадував людину, що прокинулася від лоскоту скорпіона, що повзав по череву. Бридкі пальці Ходжі, не схожі на мої й холодні як лід, обмацували моє тіло, і в нього ще повертався язик запитувати при цьому: «Ну що, лячно?» Я не міг навіть поворухнутися. «Ти боїшся, і чого?» Іноді мені так хотілося луснути його по руці, штовхнути, та я стримувався, бо знав, що це лише більше його розгнівить. «Сказати, чому ти тремтиш? Ти боїшся, бо відчуваєш свою провину. Ти в кайданах гріха. Ти нажаханий, бо віриш мені більше, ніж я тобі».

Нарешті, Ходжа сказав, що нам треба сісти за стіл і щось написати. Саме зараз час писати: чому ми — це ми? Однак він і знову писав про інших, виставляючи їх дурнями. Чи не вперше з великою гордістю він показував мені свою писанину. Ходжа думав, що я буду соромитися написаних історій, я ж не міг стримати свого презирства і випалив, що він ставить себе в один ряд з невігласами та й помре він раніше за мене.

Лише зараз я зрозумів, що слово виявилося найдієвішою зброєю. Тому я почав нагадувати Ходжі, чого варті його праці за останні десять років; я пригадав йому, скільки зусиль та часу він витратив на написання космографії, зіпсував собі зір внаслідок довгих спостережень за небом, говорив я і про безсонні ночі, а далі й дні, проведені за книжками, я заводив його своїми нападами, казав, що це безглуздя — марнувати своє життя, якщо є можливість урятуватися від чуми. Звісно, мої слова, разом із сумнівами, які все ж зароджувалися у ньому, викликали й шквал агресії, він почав вигадувати покарання. Я знову відчував, що Ходжа, читаючи мої рукописи, проймається повагою до мене, хоча й боїться у цьому собі зізнатися.

Щоб забути свої неприємності, я вирішив записувати рожеві сни, які почав бачити не тільки вночі, а й удень під час післяобіднього відпочинку. Ці сни, у яких все було до ладу, я старанно переносив на папір, як тільки прокидався. Так, у лісі, що зразу за нашим помешканням, жили люди, вони знали всі таємниці, які ми впродовж довгих років намагалися пізнати, і коли нам ставало духу піти до тієї дрімучо-темної гущавини, то вдавалося з ними потоваришувати, або раптом у снах я бачив, що наші тіні не зникають навіть після заходу сонця. Люди, які ввижались мені уві сні, ніби виходили з віртуального світу й починали жити поміж нас: і ось я вже з батьком складаю якийсь металевий пристрій, що має полегшити нашу роботу…