Однак це тривало недовго. Ходжі не терпілося вивідати, що я робитиму, коли заступлю його місце. Нічого не спадало на думку, нерви були в напруженні, від чого я не міг зосередитися на чудній ситуації, в яку ми обоє потрапили, не давала спокою наша неймовірна схожість та клятий укус комахи. Ходжа наполягав, і мені пригадалося, як я мав намір написати спогади, коли повернуся на батьківщину; зауважив, що мемуари мають вийти цікавими. Ходжа з презирством кинув, що я зовсім не знаю його, а він, у свою чергу, тепер досконало вивчив мене: так, штовхнув мене в бік, щоб залишитися самому навпроти дзеркала.

Потім він додав, що з самого початку жахався хвороби та не показував, буцімто хотів мене випробувати, так само як і тоді, коли кати Садика-паші тягнули мене, щоб убити, чи коли сторонні помічали нашу схожість. Врешті Ходжа сказав, що заволодів моєю душею, точнісінько як і рухами, які хвилину тому легко імітував перед дзеркалом, і зараз знає все, про що я відаю, і ладен думати про те, про що думаю я! Раптом він запитав, які мої думки зараз, звісно, — лише про Ходжу, тому я відповів, що не думаю про нього, однак він і слухати не хотів того, бо запитував не заради відповіді, а щоб налякати мене: виявилося, щоб упоратися зі своїми фобіями, я мав узяти частину його страхів на себе. Розумів, що почувається він самотнім, відтак і лихого прагне; мав намір чинити зле, а обмацуючи обличчя, він хотів нагнати на мене жаху через містичну таїну нашої схожості, проте сам паленів та переживав з того надмірно. Ходжу щось стримувало, на лихе не спромігся, тому тримав мене перед дзеркалом, стискаючи мені до болю потилицю, я ж не відчував ні подиву, ні огиди, бо він мав рацію: мені теж кортіло говорити й чинити, як він, ба я навіть заздрив Ходжі, адже йому першому стало духу підійти до дзеркала, потішатися з чуми.

Попри страх та дивні думки, підозри, які раніше мене не хвилювали, я все ж усвідомлював, що Ходжа затіяв чергову гру. Він послабив пальці, що сковували мені голову, однак досі не давав можливості відійти від дзеркала. «Я став, як ти, — мовив Ходжа, — тепер мені зрозумілий твій страх. Я став тобою!» Звісно, я збагнув про що йшла мова, його пророцтво вже сьогодні справджувалося, і все ж мені хотілося визнати його позицію по-дитячому наївною та безглуздою. Ходжа ж твердив, що на світ він дивиться моїми очима і, нарешті, мислить, сприймає і думає, як «вони», — він не цурався цього слова. Його погляд відсторонився на мить від дзеркала і впав на ледь освітлений стіл, склянку на ньому, стілець. Ходжа сказав, що зараз може сперечатися про речі, про які раніше не наважувався говорити, бо не помічав їх. Та, здається, він помилявся, адже і слова, й предмети залишалися без змін. Новим було почуття страху, навіть не саме почуття, а те, як Ходжа його переживав. Я не можу описати зараз, що то був за страх. Мені здалося, що ця розіграна афера перед дзеркалом — чергова гра, яку він ніби мимоволі зупиняв, бо думками повертався до висипу на шкірі й, нарешті, запитував, чи ця пошесть від укусу комахи, чи від чуми.

Ходжа заявив, що хоче від сьогодні жити моїм життям, почати новий відлік з місця, де я спинився. Ми й досі стояли напівроздягнені перед дзеркалом. Помінятися місцями, щоб продовжити, — ось що від нас вимагалося, а для того достатньо лишень перевдягнутися в одяг одне одного, Ходжі збрити бороду, мені — відпустити. Від самої думки про такий сценарій у мене піднімалося волосся, подібність наших відображень у дзеркалі лякала, я ж мовчки слухав. Ходжа вже розповідав, як через деякий час я маю звільнити його з рабства та відпустити. Він захоплено говорив, як житиме, повернувшись замість мене на мою батьківщину. Я був вражений, що Ходжа пам'ятав винятково все, все до найменшої подробиці з моїх розповідей про дитинство та юність. Наші краї здавалися йому привабливим королівством із чарівної казки. Життя вже не належало мені, обрамлене фантазіями Ходжі, воно перемістилося до інших, віртуальних світів, мені ж залишалося безпорадно спостерігати, відчуваючи себе привидом зі сну. Цікаво, що в його подорожах моєю країною у моїй подобі, у тамтешньому Ходжівському житті були наївність та дивакуватість, які заважали мені повністю повірити в його балачки. Водночас мене вражала послідовність і цілісність, логічність навіть у незначних деталях мого життя, яке Ходжа уявляв своїм і сфантазував за своїм уявленням. Про себе я казав: «А й справді, моє життя могло скластися і за Ходжівським сценарієм!» Саме тоді я відкрив сокровенний вимір життя Ходжі, але що саме — не міг збагнути. Проте, слухаючи Ходжівську версію свого життя на батьківщині, про яку стільки років я постійно з ностальгією згадував, я утамовував страх, забував про чуму.

Однак це тривало недовго. Ходжа хотів знати, що я робитиму, посівши його місце. Мені нічого не спадало на думку, нерви здавали, я був напруженим, тому, мабуть, не зміг зосередитися на дивній ситуації, в якій ми опинилися, і думав лише про нашу схожість та укус комахи. Ходжа не вгавав і почав тиснути. Я згадав, що планував узятися до написання спогадів, коли повернуся у свій край, тож не забарився з відповіддю. Врешті додав, що мемуари можуть вийти цікавими. Ходжа з презирством відповів, що насправді знає мене краще, ніж я! Він відштовхнув мене від дзеркала й залишився на самоті зі своїм відображенням: він сам розповість, яким стане моє життя, коли я посяду його місце. Насамперед, він мовив, що набряк — це прояв чуми, отож я помру. Ходжа став описувати муки, які випадуть мені перед страшною кончиною, товкмачив, що страх, до якого я не готовий, гірший за смерть. Описуючи мої смертельні страждання, Ходжа відійшов від дзеркала та влігся на зібгану постіль, розіслану на підлозі, він не вгавав, розповідаючи, що на мене чекає. Руки в нього були складені на череві, ніби оперізували й стримували той нестерпний біль, про який він згадував. Ходжа покликав мене, я підійшов з певним острахом, про що відразу пошкодував — той простяг руки назустріч. Незрозуміло чому, та я був переконаний, що набряки Ходжі не що інше, як укуси, однак попри все не міг втамувати страху.

Так збігла ніч. Ходжа не вгавав, що я — це він, а він — я, паралельно намагаючися затягнути мене у свою хворобу та страх. Мені здалося, що він має втіху, спостерігаючи за собою у моєму тілі. А я як людина, що не може прокинутися — врятуватися від жахливих сновидінь, продовжував заспокоювати себе: він просто грає; адже сам неодноразово вживав це слово — «гра». Хоча помічав, як на лобі у нього з'являються краплини поту, було очевидно, що це наслідок не спеки чи страху, а підступної хвороби.

Коли почало світати, Ходжа повів мову про зорі та смерть, про пустопорожні пророцтва, про неуцтво падишаха, ще більше — про його нещирість, про своїх любих дурнів, про «них» та «нас» і про те, що хоче бути іншим! Я не мав сили його слухати, тому вийшов у сад. Не збагну чому, згадалися слова про безсмертя, які я прочитав у одній книжці. Тишу в садку порушував сірий горобець, що цвіркотів, стрибав з гілки на гілку у густій кроні липи. Яка незворушна тиша! Я подумав про будинки Стамбула та хворих на чуму. Якщо Ходжа підхопив вірус чуми, то хвороба протримається певний час, а потім він помре, чи, може, його набряки — звичайні укуси, які незабаром зійдуть, і рани загояться. Я розумів, що й на хвилину далі не можу залишатися у будинку Ходжі. Зайшовши до хати, я не мав жодного уявлення, куди мені податися, де сховатися. Складаючи торбу, чітко усвідомлював, що місце моєї втечі має бути неподалік звідси, інакше мене просто схоплять по дорозі, коли очуняє Ходжа.

У свій час я назбирав деяку суму, випрошуючи на дрібниці гроші у Ходжі та не гаючи нагоди підзаробити. Виходячи з дому, я прихопив свій скарб, який ховав у старій шкарпетці серед уже не читаних Ходжею книжок. Через нестерпну цікавість зазирнув до кімнати свого двійника; він міцно заснув, хоча й горів у пропасниці. Я здивувався, що дзеркало, яке всю ніч лякало мене нашою неймовірною схожістю, насправді було зовсім крихітним. Похапцем, намагаючись не торкатися речей, я вийшов із будинку; поки йшов порожніми вулицями, відчуваючи на обличчі свіжий подих вітру, нестерпно хотілося ретельно вимити руки. Вже вирішив, куди мені податися, і від цього відчував справжню ейфорію. Мені подобалося крокувати вулицями у ранковій тиші, спускатися похилими берегами до моря, мити руки біля чешме, [29] насолоджуватися прекрасними видами Золотого Рогу.